Волиця

 


Існує легенда щодо назви села. Багато років тому в с. Волиця було декілька хат, які облаштували в лісі на березі р. Унава вільні козаки. Ці декілька хат-мазанок з усіх боків були оточені лісом. Старожили розповідали, що в навколишніх селах, які виникли значно раніше, були суворі закони, за якими мешканці не мали права одружуватися з жителями іншого села. Всі, хто порушував цей закон, каралися вигнанням з рідного поселення. Такі подружжя оселялися у Вольниці (від слова "воля"). Ліс поступово вирубувався, село розширювалося по обидва боки р. Унава. Нині село має назву Волиця - "н" зникло в результаті спрощення.

перші писемні згадки про Волицю пов'язані з католицьким єпископським Фастівським маєтком, який у 1843 р. було переведено до державних володінь. парафіяни Волиці належали до церкви Іоанна Златоуста в Півнях.

Волиця була казенним селом і не входила до володінь графині Браницької, хоча ліс за валом, який починався за селом, належав останній. поблизу Волиці містився один із маєтків Браницьких, відділений лише невеликим лісом. Лівий берег річки був більш заселений, а на правому було лише декілька хат аж до 20-х років минулого століття.

Із "Медико-топографического описания государственных имуществ Киевского округа" за 1854 р., складеного доктором медицини, французом Де ля Флізом, відомо, що на той час у селі нараховувалося 340 селян, що мали 272 десятини землі. Річка Унава протікає із заходу на схід, впадає в Ірпінь, встановлено на річці млин. Є одне озеро, невеликі болота. Грунт піщаний і глиняний. Ліс на суходолі. Вирощують різні культури, хліба 136 четвертей. Селяни вирощують в основному картоплю.

На початку XX сторіччя казенне селище Волиця мало 79 дворів, в яких мешкало1177 осіб. Всього 587 чоловіків та 590 жінок. Головним заняттям жителів було – хліборобство. Окрім того мешканці відправлялись на заробітки до міста Київ та на залізницю.

В селищі рахувалося землі 1193,02 десятин, вся земля належала селянам. Господарство велось за трьохпільною системою.

під час революції і громадянської війни село уціліло, але маєток графині Браницької був повністю пограбований і зруйнований.

На початку 1920-х років у селі створено сільську раду, першим головою якої був Микола Сліпаченко. пізніше було організовано колгосп ім. Ворошилова, головою якого став Іван Ремінський. 

Під час колективізації в 1930-х роках багато односельців було репресовано. З них реабілітовані Матвій Лукович Михайлик, Григорій Віталійович Лукашевич, Іван Павлович Кулиниченко, Олександр Вікторович Домарацький, Семен Григорович Касперський.

У 1932 році Волицю було занесено на «чорну дошку». 

У 1932-1933 роках померли від голоду 50 жителів села.   Всі вони поховані  на кладовищі в братській могилі. На території кладовища встановлено хрест жертвам Голодомору.

Мартиролог села Волиця

Мартиролог жителів села  Волиця – жертв Голодомору 1932-1933 років укладений за свідченнями очевидців Линник В.І., 1921 р.н.; Острівської Н.Я., 1923 р.н.; Сліпченко Ю.Й., 1923 р.н.,  записаними в 2007 р. Волівач Ю. І., бібліотекарем с. Волиця.

У Голодомор 1932-1933 рр., зі спогадів односельців, по Волиці померлих від голоду налі-чувалося близько 500 осіб. 

До війни у селі була лише хата-читальня, яку розмістили в будинку розкуркуленого селянина. Згодом її перенесли в клуб, який також розмістили в "розкуркуленій" хаті. школа мала на той час непогане приміщення, але в війну була повністю зруйнована.

За часи окупації (1941-1943 рр.) Волиця була майже повністю зруйнована. повз неї проходила лінія фронту. У селі бої тривали 2 місяці. На території Волиці загинув Герой Радянського Союзу Бояринцев.

Із села на примусові роботи до Німеччини вивезено багато молоді, серед них: Олександра Циганенко, Єфросинія Гула, Ольга Маленівська, Ольга Крученик, Галина Звірюк, Віра Петрушенко, Федора Топорівська, Катерина Капшук, Олександра Возниця та інші.

під час війни загинули 109 воличан.

Пам'ятники загиблим у роки Великої Вітчизняної війни воїнам-визволителям та загиблим односельцям

після війни розпочалася відбудова села і господарства. Але колгосп був відсталим, тому люди отримували на трудодень мізерну платню. Лише коли головою колгоспу став Мазуренко, господарство вийшло у число кращих у районі. Створювалися молодіжні ланки, вирощували високі врожаї буряків. Але через деякий час колгосп знов почав занепадати - коли його приєднували то до Дмитрівки, то до Ставків. Люди почали вимагати відокремлення. Внаслідок банкрутства колгосп ліквідовано, земля розпайована.

У повоєнні роки учні навчалися у тісних задушливих хатах. З розповідей першого директора Волицької СШ, нині покійного Петра Андрійовича Горбика, ще протягом шести років після закінчення війни діти переходили від однієї домівки до іншої. Не було підручників, але було бажання вчитися і вчити. практично за два роки відбудували приміщення, і 8 березня 1950 р. учні 1-7-х класів перейшли до відбудованої школи. Згодом збудували ще одне приміщення, облаштували стадіон, розбили сад. А з 1 вересня 1953 р. Волицьку семирічку перетворено на десятирічку.

після війни на території Волиці працював колгосп ім. Ворошилова, який неодноразово реорганізовувався і мав назви "Дружба", "Більшовик", "Україна", КСП "Сад". Головами господарств ставали Іван Мазуренко, Іван Дмитрович Репа, Володимир Аврамович Ріп- ко, Микола Іванович Бондарчук, Володимир Тихонович Лата, Анатолій Дмитрович Струтинський.

Землі збанкрутілого КСП "Сад" розпайовано та віддано в оренду СТ "Настуся" та СФГ "Родина".

11 травня 2007 р. Волицю газифіковано.

За значний доробок у соціально-економічний та культурний розвиток району й особистий внесок у по- ширення доброї слави про батьківський край рішенням сесії Волицької сільської ради у 2003 р. до Книги почесних громадян "Золотий фонд Фастівщини" занесені уродженці Волиці:

Олександр Олександрович Дзізінський - доктор медичних наук;

Олександр Григорович Маніта - кандидат сільськогосподарських наук, доцент, нагороджений орденом Трудового Червоного прапора;

Іван Васильович Швець - учасник Великої Вітчизняної війни, капітан І рангу, нагороджений двома орденами Вітчизняної війни, двома орденами Червоної Зірки, орденом Трудового Червоного прапора. У 1957 р. при- значений старшим водолазним спеціалістом рятувального загону особливого призначення, який забезпечував державні випробування атомних підводних човнів, за 27 років служби двічі отримував чергові військові звання достроково;

Микола Степанович Швець - учасник Великої Вітчизняної війни, нагороджений орденами "Знак пошани", Трудового Червоного прапора, Вітчизняної війни І ступеня. Більше сорока років працював у колгоспі.

Волиця пишається людьми, які прославляють своє село, серед них:

Петро Петрович Горбик - доктор фізико- математичних наук, професор. Народився у с. Волиця. подарував сільській бібліотеці свої праці;

Олександра Семенівна Литвин - працівниця "Літературної України", яка посприяла в подаруванні бібліотеці книг від ліги українських меценатів, всеукраїнського товариства "Просвіта", редакції часопису "Соняшник", сестринства святої Ольги та українських письменників. Нині бібліотека має більш ніж 15 тис. примірників книг.

Славні родини Волиці - династії механізаторів Малишевих, Павлівських.

У різні часи головами сільської ради ставали Олександр Дмитрович Остапенко, Іван Григорович Остапенко, Василь Трохимович Гутніченко, Володимир Самойлович Петренко, Клавдія Олексіївна Остапенко, Володимир Петрович Хоменко, Микола Іванович Бондарчук, Людмила Григорівна Кляшторна.

Сільський краєвид

З 2009 р. у Волиці проходить військово- патріотичний козацький вишкіл (табір) "Юний пластун", який організовує пластунський підрозділ Фастівського куреня Українського козацтва. Діти 6-14 років 12 днів живуть у наметовому таборі, проходячи навчання з військових дисциплін: військовий рукопашний бій, школа виживання, тактика, стрільба, маскування, військова медична та інженерна підготовка.

На сьогодні на території Волиці діють два магазини, ФАП, поштове відділення зв'язку, Будинок культури; функціонує мережа торговельних закладів; працюють СФГ "Родина" та СП "Настуся".

Герб села Волиця

 ____________________________________________


Джерела

  1. Список населенных мест Киевской губернии Издание Киевского губернского статистического комитета 1900 г.;
  2. Історія міст і сіл УРСР. Київська область. — К.: Гол. ред. УРЕ АН УРСР, 1971.
  3. Національна книга пам’яті жертв голодомору 1932 – 1933 років в Україні (Київська область) 2008 рік;
  4. Міста і села України. Київщина (книга друга)2009 р.
  5. Населені місця Київщини (попередні підсумки перепису 17 грудня 1926 року). Київське округове статистичне бюро 1927 рік



Дописати коментар

0 Коментарі