Васильків


Вчені датують виникнення Василькова 988 роком. Історичні джерела свідчать, що місто заснував київський князь Володимир Святославич і назвав його  Васильєвом — своїм новим іменем, яке отримав після прийняття християнства. 

Перша літописна згадка про існування міста належить до 996 року, коли князь Володимир зазнав тут поразки в битві з печенігами. Тоді він дав обітницю, що коли врятується, побудує у Василеві Преображенську церкву. Через рік церква була побудована. 

Зведення Преображенської церкви у Васильєві.(Мініатюра Кін. XV ст.)

Васильєв відігравав у житті Київської Русі роль важливого опорного пункту: земляні вали, глибокі рови, наповнені водою, річка Стугна, навколишні ліси  полегшували боротьбу з ворогом. А під час князівських усобиць XII—XIII ст. у Василеві збирали свої дружини князі для боротьби з суперниками. Так, у 1151 році, після того, як князь Ізяслав захопив Київ, тут стояв з дружиною князь Юрій Долгорукий; у 1169—1170 рр.— Мстислав Ізяславич, якого прогнало з Києва суздальське військо на чолі з Мстиславом Андрійовичем. 

Стародавній Васильєв був одним із ремісничо-торгових центрів Київської Русі, Через нього проходив т. зв. Васильєвський шлях, що вів з Києва до країн Західної Європи. В період феодальної роздробленості Русі Васильєв деякий час був центром удільного князівства. 

В 1157 році Василько Юр’євич одержав в удільне володіння від свого батька київського князя Юрія Володимировича Поросся й Васильєв. Після чого місто стали звати Васильків

У Васильєві, як гадають, у родовитій сім’ї народився Феодосій Печерський (бл. 1036—1074 рр.) один з перших ігуменів Києво-Печерського монастиря, автор багатьох повчань, послань, «слів». 

У 1240 році місто зруйнували монголо-татари. Відтоді Васильків занепав, перетворився на вбоге село. В другій половині XIII ст. воно стало володінням Києво- Печерської лаври. В середині XIV ст. разом з київськими землями перейшло під владу Литовської держави. 

Фрагмент Монастирського валу Васильківської фортеці

Тільки наприкінці 70-х років XVI ст. Васильків почав відроджуватися. Печерський монастир побудував нове укріплення (рештки валів якого збереглися до наших часів) та замок, заселив Васильківські землі і попросив короля Стефана Баторія підтвердити своє право на них. Заходи лаври король  схвалив, надавши Василькову 1586 року магдебурзьке право. 

Жителям дозволили  проводити 2 ярмарки на рік і щотижневі торги. Але з магдебурзького права  скористалася насамперед міська верхівка. Бідніша частина населення фактично не мала ніяких прав. Війта призначав монастир, судово-адміністративні функції виконували уповноважені лаври, управителі. 

Населення Василькова швидко зростало. Це зумовлювалося тим, що в місті був добре укріплений замок, який захищав жителів від татарських нападів. 1625 року у Василькові налічувалося 87 димів. 

Під час визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. Васильків, як добре укріплений опорний пункт, був сотенним містечком Київського полку, а в 1654 році ввійшов до складу Росії. 

Нове інтенсивне заселення Василькова почалося наприкінці XVII ст., коли він, згідно з договором про «Вічний мир», у 1686 році остаточно відійшов до Росії. Місто набувало дедалі більшого значення як торговельний, ремісничий та прикордонний пункт. Києво-Печерський монастир всіма засобами прагнув збільшити тут кількість підданих, особливо після підтвердження в 1720 році Петром І його прав на ці землі. В той час у Василькові було 700 дворів. Обнесений земляним валом, він мав чотири брами: Печерську, Київську, Білоцерківську і Трипільську. Біля кожної з них знаходилися казарми для варти. 

В описі 1765—1769 рр. називаються  частини міста: Здорівка, Містечко, Западинці, Піски, За Стугною. Монастирю належали водяний млин, броварня, солодовня, кузня, цегельня, кілька шинків. У місті  існували 4 ремісничі цехи: шевський, кравецький, ткацький, теслярський. 

За даними опису, у Василькові 46,4 % усіх господарств займалися хліборобством. Вони платили податки, відбували панщину 3—5 днів на тиждень (залежно від земельного наділу) та виконували інші повинності — лагодили греблі, будували укріплення тощо. 

У 1755 році лавра замінила панщину на чинш. Селяни мали давати монастирю гроші, хліб, сіно, дрова та інше. Чинш був ще важчим тягарем, і на вимогу громади в 1761 році було відновлено панщину. Жителі міста скаржилися, що працюють, як на каторзі. До того ж, управитель жорстоко карав непокірних, а на їх протести зухвало заявляв, що він «ними ще висушить багна і переверне гори». 1786 року в результаті секуляризації монастирських земель володіння Печерської лаври перейшли в казну. 

Собор Антонія і Феодосія Печерських

Після возз’єднання Правобережної України з Росією Васильків втратив значення прикордонного міста і, хоч 1797 року став центром повіту і одержав герб, значної ролі в економічному житті уже не відігравав. Усі вулиці й площі міста в той час були не забруковані, кам’яних будинків, крім адміністративних, не було, переважали  невеличкі дерев’яні будівлі. Виділялася своєю архітектурою лише кам’яна церква св. Феодосія, споруджена в 1758  році, ймовірно, кріпаком Києво-Печерської лаври, «каменных дел мастером» С. Ковніром. Церква збереглася до наших 

У. 1792 році збудовано ще одну кам’яну Двокупольну Миколаївську церкву. 

Миколаївська церква

Перший навчальний заклад у місті — парафіяльну школу — відкрили в 1833 році, в 1837 році — школу для дітей прилеглих сіл. Але вони не могли охопити всіх дітей шкільного віку, тому 

в 1847 році на одного письменного жителя міста припадало 33 неписьменні. Важливою подією в житті Василькова першої чверті XIX століття було  повстання Чернігівського полку. Після організації Південного товариства у березні 1821 року, крім головної, Тульчинської управи, було створено Кам’янську і  Васильківську управи. Останню очолили С. І. Муравйов-Апостол та М. П. Бестужев-Рюмін. 

Пам'ятний знак на честь повстання Чернігівського полка

Члени Васильківської управи збиралися в будинку по вулиці Київській (тепер вул. Декабристів), де жив С. І. Муравйов-Апостол. Про поразку повстання в Петербурзі керівники Південного товариства  дізналися майже через два тижні. 29 грудня 1825 року (10 січня 1826 р.) в с. Трилісах, де була розквартирована 5-а мушкетерська рота Чернігівського полку; почалося повстання, яке підтримали роти, розташовані у Василькові. Захопивши Васильків, повсталий полк пройшов через села Велику Мотовилівку та Пологи, але-3 січня 1826 року був розгромлений біля села Ковалівки вірними царю військами. 9  повстанців загинули, близько 50 — поранено. Тяжко пораненого С. І. Муравйова-Апостола, М. П. Бестужева-Рюміна та інших учасників заарештували. Царський уряд жорстоко розправився з повсталими. С. І. Муравйов-Апостол і М. П. Бестужев-Рюмін були повішені, решту офіцерів заслали на каторгу на різні строки або розжалували і  відправили в діючу армію на Кавказ4. 

У середині XIX ст. Васильків став досить великим на той час містечком. У 1858 році тут налічувалось 11 401 чоловік населення, яке займалося переважно хліборобством, чумацьким промислом, дрібною торгівлею. У Василькові було 5  невеличких тютюнових фабрик, миловарня, пивоварний і 2 цегельні заводи, а також завод сальних свічок. Щотижня відбувалися торги і 4 рази на рік ярмарки. 

Особливо пожвавився розвиток Василькова у пореформений період. В його економіці значне місце посіла обробка шкір. У 1885 році тут працювали 4 шкіряні та цегельний заводи, миловарня. Частина населення займалася хліборобством, ремеслами та промислами. У 1881 році в місті було 118 шевців, 113 кравців, 40 гончарів. Широкого розвитку набуло вишивання очіпків. У Василькові  проживало 3068 селян. Малоземельні, які не мали змоги прогодуватися із своїх наділів, ходили на заробітки до Києва, в Донбас, у поміщицькі економії південних губерній. 

Тільки в 1895 році Васильківська управа видала 550 паспортів. Характерною рисою економіки Василькова кінця XIX ст. була наявність великої кількості дрібних торговців. У 1897 році в місті налічувалося 13 крамниць і 15 рундуків, 48 шинків і 7 трактирів. 

З розвитком промисловості, ремесла і торгівлі зростало населення Василькова, яке на 1900 рік досягло 18 580 чоловік. Площа міста становила 9 кв. верст. Забудовувалося воно без будь-якого плану. З 2085 будинків лише ЗО було цегляних. 

Вигляд одного з будинків на Кодні

Надзвичайно непривабливий вигляд мала Кодня — його західна частина, де жила біднота. Міські власті мало дбали про медичне обслуговування населення. У медам-булаторії та невеличкій лікарні на 20 ліжок, яка містилася в дерев’яному бараці, працювало 4 лікарі і 5 фельдшерів. На низькому рівні була й народна освіта. З навчальних закладів тут діяли міське двокласне училище, 5 чоловічих і одна жіноча школи грамоти3, які, звичайно, не могли охопити навчанням усіх дітей шкільного віку. Тяжкі умови життя, жорстока експлуатація і політичне безправ’я штовхали трудящих на боротьбу за поліпшення свого становища. 

25 грудня 1905 року під впливом революційних виступів у країні робітники шкірзаводу Вайсберга оголосили страйк. Вони вимагали підвищити заробітну плату, не звільняти з роботи без згоди всіх робітників, поліпшити ставлення до них адміністрації. Вимоги робітників були задоволені. Через деякий час застрайкували 32 робітники ювелірних майстерень, які вимагали підвищення заробітної плати, встановлення 9-годинного робочого дня, надання щорічних двотижневих відпусток. У роки реакції царський уряд жорстоко переслідував тих, хто брав участь у революційній боротьбі. У квітні 1909 року у Васильківській тюрмі, розрахованій на 90 чоловік, перебувало понад політичних в’язнів 4. 1914 року в місті утворилася більшовицька група, але через деякий час її організаторів заарештували. 

Завод Вайсберга(фото з архіву М. Шатайкіна)

На початку березня 1917 року в Василькові стало відомо про повалення самодержавства. До міста повернувся один з організаторів першої більшовицької групи Я. В. Рудой і очолив новостворену групу, яка керувала революційною  боротьбою трудящих. До її складу ввійшли А. Самійленко, Б. Будницька, G. Рахман та ін. Незважаючи на те, що група не налічувала й 10 чоловік, вона брала активну участь у проведенні виборів до Рад на початку березня 1917 року6. У Василькові були обрані три Ради — Ради робітничих, солдатських депутатів, а також Рада гарнізону. У створенні Васильківських Рад велику допомогу подала Київська Рада робітничих депутатів.


ІНФОРМАЦІЯ ЗА ПЕРІОД 1917 – 1921 років потребує уточнення та додаткових досліджень


13 липня 1921 року Васильків віднесено до категорії селищ міського типу; навесні 1923 року, у зв’язку з проведенням адміністративно-територіальної реформи на Україні, він став районним центром. 

Після закінчення громадянської війни трудящі Василькова активно включилися у відбудову народного господарства, зруйнованого війною та інтервенцією. Швидко почав оживати колишній шкірзавод Вайсберга (пізніше — 4-й шкірзавод). На початку квітня 1920 року тут було створено партійний осередок, а в серпні 1922 року — комсомольський. Рік у рік зростало виробництво. Якщо в 1920 році завод дав країні 8 тис. пудів шкіри, то в 1923 — 100 тис. пудів. Повільніше відбудовувалися кооперативна артіль «Шкіряник» та інші 4 дрібні кустарні підприємства. Щоб забезпечити безперебійну роботу шкіряної промисловості Василькова, в місті було побудовано 

завод дубильних екстрактів. Недостатня кількість механізмів, нестача продовольства у неврожайний 1921 рік не зупинили будівництва. В січні 1922 року завод дав першу продукцію. З нагоди цієї події колектив підприємства надіслав В. І. Леніну вітальну телеграму. Крім шкірзаводів, у Василькові на той час діяли 2 водяні й 5 парових млинів, парова і кінна крупорушки, миловарний, пивоварний та крохмальний заводи. 

Значна частина населення працювала на державному шкірзаводі та на інших підприємствах, 200 чоловік займалися кустарним промислом. Для боротьби з  безробіттям (на 7 тис. населення припадало близько тисячі безробітних) у травні 1925 року був створений спеціальний комітет, який відкрив майстерні залізних виробів, пошиття одягу, взуття, залучав безробітних до ремонту шляхів тощо. 

Вживалися заходи для налагодження медичного обслуговування населення. На початку 20-х років у Василькові діяла лікарня, де працювали 2 лікарі і 2 фельдшери. 

Не менш складним завданням, яке постало перед Васильківським парткомом та виконкомом, була організація народної освіти й культурно-масової роботи. Нестача шкільних приміщень, підручників, палива щороку ставили школу в скрутне  становище. Крім того, багато дітей не мали взуття й одягу. В 1922/23 навчальному році в школах селища навчалося 559 учнів, тобто трохи більше третини дітей шкільного віку. Значна робота проводилася для ліквідації неписьменності. Товариство «Геть неписьменність!», створене 1923 року, організувало спеціальні гуртки і школи, де вчителі та культармійці навчали трудящих грамоти. Культурно-масова робота проводилась у клубах ім. Шевченка та ім. Леккерта, в яких діяли гуртки художньої самодіяльності, демонструвалися кінофільми, працювали бібліотеки. З ініціативи партосередку 4-го шкірзаводу відкрився клуб шкіряників. 

Характерною особливістю економічного життя Василькова в наступні роки був широкий розвиток кооперації. В 1927 році тут діяли 4 шкіряні артілі, які того ж року об’єдналися в артіль ім. Першого травня, і кілька товариств: споживче, кооперативно-орендно-позичкове, сільськогосподарське кредитне та ін. В 1929 році на базі кооперативних об’єднань створено завод «Транспортер», що випускав дрібний сільськогосподарський інвентар. 

Значні зміни сталися в економіці міста в роки довоєнних п’ятирічок. Були реконструйовані цехи 4-го шкірзаводу. В 1938 році на місці темного, низького  приміщення, де завжди стояв сморід від зольних батарей, виріс новий, просторий зольний цех. При ньому збудували лазню, відкрили червоний куток. За дострокове виконання плану в 1937 році завод нагородили перехідним Червоним прапором Наркомату легкої промисловості УРСР. Першість серед підприємств шкіряної промисловості республіки він утримував і в наступному році. Систематично  перевиконував виробничі завдання завод «Транспортер». У 1937 році він на два місяці раніше виконав річний план і випустив додатково продукції на 1,5 млн. крб.2 Стали до ладу й нові підприємства місцевої промисловості — у 1939 році організовано райпром-комбінат, у 1940 році — райхарчокомбінат. 

Згідно з постановою ВУЦВК і РНК УРСР від 5 березня 1934 року Васильків віднесено до категорії міст. 

Широкого розмаху на підприємствах набув стахановський рух, який очолили партійні організації. Ініціатором стахановського руху на 4-му шкірзаводі виступив комуніст Г. А. Прохватило. Дванадцятирічним хлопчиком прийшов він у 1911 році на завод і разом з такими, як сам, працював по 13—14 годин на день, за що одержував за зміну 10 коп.3 Лише після Жовтневої революції став він кваліфікованим робітником, а в 1936 році — майстром цеху. На заводі «Транспортер» почин О. Г.  Стаханова підхопили М. Липський, Г. Березанський, В. Хлюпа, К. Калашник. Вони виконували норми на 150—200 %. У листопаді 1936 року на 4-му шкірзаводі по- стахановському працювали вже 187 чоловік, на «Транспортері» — 70 чоловік. На підприємствах виростала радянська технічна інтелігенція. У 1938 році на 4-му  шкірзаводі працювало 53 інженери. Творчі пошуки спеціалістів, їхні раціоналізаторські пропозиції сприяли вдосконаленню технології виробництва, поліпшенню умов праці, підвищенню її продуктивності. Так, інженер А. П. Браверман сконструював систему для механічної подачі вапняного молока в зольний цех, що давало щорічно 60 тис. крб. економії; токар заводу «Транспортер» К. А. Калашник удосконалив 7 верстатів, внаслідок чого завод економив щороку ЗО тис. карбованців. 

За роки перших п’ятирічок трудящі Василькова багато зробили для  впорядкування міста. Було розбито сквери, збудовано новий міст через річку Стугну, забруковано вулицю Юних комунарів, обсаджено деревами та обгороджено садиби. Тільки в 1939 році на благоустрій асигновано 575 тис. крб. У 1940 році розпочалася генеральна реконструкція міста. Було побудовано приміщення середньої школи та фельдшерського технікуму. Передбачалося будівництво Центрального будинку культури, театру з залом на 700 глядачів, нових шкіл, санаторію, парку культури й відпочинку. В 1941 році у Василькові працювали 4 продовольчі та 3 промтоварні магазини, універмаг, ресторан і кілька їдалень. 

Значно поліпшилося медичне обслуговування населення. В лікарні на 120 ліжок, пологовому будинку на 10 ліжок, двох поліклініках, чотирьох медамбулаторіях і протитуберкульозному диспансері працювали 60 лікарів і 106 фельдшерів. У  лікарні були обладнані лікувальні кабінети. В місті діяли 5 дитячих ясел на 245 місць. 

Успішно розгорталася боротьба за широкий розвиток народної освіти й культури трудящих. У 1930/31 навчальному році вже всі діти шкільного віку були охоплені навчанням, а в 1939/40 — у Василькові діяли 4 середні, 4 семирічні і 2  початкові школи. 1930 року відкрито агрономічний технікум (з 1934 року — міжрайонна агрошкола), а 1932 року — фельдшерський технікум. Щороку вони випускали по 70—90 спеціалістів. Працювало 2 бібліотеки, 2 кінотеатри, 2 клуби і колгоспний театр, який у 1939 році на обласному огляді зайняв друге місце. 

Мирне, творче життя радянських людей перервала війна. 31 липня 1941 року німецько-фашистські загарбники вдерлися до міста і почали встановлювати т. зв. «новий порядок». Вони намагалися насамперед знищити партійний, радянський і комсомольський актив. Масові розстріли стали звичайним явищем. 

За час окупації фашисти знищили у Василькові близько тисячі радянських громадян, не рахуючи військовополонених, вивезли з району до Німеччини на каторжні роботи 4600 юнаків і дівчат. 

Влітку 1942 року серед військовополонених, які працювали на млині, виникла підпільна група. До її складу входили Д. Ф.  Сумароков, К. Т. Єременко,І. Д. Дубинін та ін. Вони залучили в організацію місцевих жителів. Через деякий час активними підпільниками стали Г. П. Шевченко, М. І. Статін, М. С. Козаков, Г. С. Пономарьов. Навесні 1943 року підпільна організація налічувала понад 60 чоловік. Її керівникам вдалося встановити зв’язок з підпільним обкомом, який перебував тоді в Кагарлику. Радянські патріоти організували групу, що мала стати ядром майбутнього партизанського загону. В ніч на 12 травня 1943 року 33 чоловіка на чолі з командиром І. Д. Дубиніним вийшли у Дзвінківський ліс. Згодом партизанські загони Васильківського, Бишівського і Фастівського районів об’єдналися,  утворивши 4-й партизанський батальйон Київського з’єднання. 

Члени штабу батальйону І. Д. Дубинін, Д. Ф.  Сумароков, А. С. Грисюк створили широку розвідувальну мережу. Партизанські розвідники діяли в поліції,  сільських управах, гебітскомісаріаті. Це допомагало  народним месникам зривати намічені окупантами операції, дізнаватися про завдання, що їх одержували фашистські агенти. У вересні 1943 року, коли карателі напали на партизанський табір біля с. Кощіївки, 4-й партизанський батальйон завдав великих втрат ворогові, а потім відбив наступ карателів у Мотовилівському лісі. В цьому бою загинув командир батальйону І. Д. Дубинін.  

Командування прийняв А. С. Грисюк, який за мужність і відвагу, виявлені під час війни з білофінами, був удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Партизанський батальйон підтримував тісний зв’язок з Васильківським підпіллям. Радянські патріоти збирали зброю, боєприпаси, випікали хліб для партизанів,  розповсюджували листівки та повідомлення Радянського інформбюро, були  зв’язковими. Лікар Васильківської поліклініки М. А. Ганжулевич надавала медичну допомогу пораненим червоноармійцям, які попали в оточення, видавала фіктивні довідки радянським громадянам, щоб звільнити їх від каторжних робіт у Німеччині, діставала медикаменти для партизанів. З травня до листопада 1943 року М. А.  Ганжулевич була лікарем партизанського загону Київського з’єднання. 

6 листопада 1943 року війська 7-го гвардійського Київського танкового корпусу під командуванням генерал-майора танкових військ К. Ф. Сулейкова визволили Васильків. Підрозділи корпусу захопили у місті склади пального, продовольства й різного військового спорядження, 10 літаків, 103 автомашини, 8 важких гармат, 12 тракторів, 260 підвід і 50 полонених. Було знищено 15 літаків, 15 ангарів, 14 танків, 220 автомашин, 7 транспортерів, 1350 солдатів та офіцерів ворога. 

Могила двічі героя Радянського союзу Головачова О. О.

Особливо відзначились у бою за Васильків танкісти гвардії лейтенанти B. І. Чугунов, І. Т. Комаров, сержанти О. М. Устюгов, І. А. Горюнов. У супроводі невеликої групи мотопіхоти 4 танкові екіпажі захопили аеродром, знищили колону фашистів з 150 автомашин і 200 підвід. Наказом Верховного Головнокомандуючого за визволення Василькова 23-й окремій гвардійській мотострілецькій бригаді, 54-й, 55-й та 56-й окремим гвардійським танковим бригадам було присвоєно  найменування «Васильківських». Ці бригади пройшли славний бойовий шлях. Командиру 23-ї окремої гвардійської мотострілецької бригади О. О. Головачову у вересні 1944 року за мужність і відвагу під час форсування Вісли присвоєно звання Героя Радянського Союзу, а в березні 1945 року за форсування Одеру його вдруге удостоєно цього високого звання (посмертно). За мужність і військову майстерність присвоєно вдруге звання Героя Радянського Союзу командирові батальйону гвардії майору C. В. Хохрякову (загинув 17 квітня 1945 року). Обидва герої поховані у Василькові. 

Могила двічі героя Радянського союзу Хохрякова С. В.

У травні 1966 року вони навічно занесені в Книгу почесних громадян Василькова. У центрі Василькова поховані також учасники боїв за місто —молодший лейтенант комуніст С. М. Виноградов і повітряний стрілець комсомолка Л. А. Кіндратенко.. 

У визволенні Васильківського району брала участь 1-а  Чехословацька бригада на чолі з Людвіком Свободою. 

Незважаючи на жорстокі бої, які тривали в районі Василькова до кінця 1943 року, трудящі одразу почали відбудову промислових підприємств і культурно-освітніх закладів. Керували відбудовою райком КП(б)У і районна Рада депутатів трудящих. 

За короткий час були відбудовані школи, всі лікувальні заклади, у т. ч. лікарня на 120 ліжок, поліклініка, санепідстанція, а також молочна кухня, 3 дитячі садки. Будівельники разом з громадськістю звели районний будинок культури, готель, відремонтували або спорудили нові будинки для 200 сімей, які жили в землянках. 

Поступово налагоджувалася торгівля. Ще швидшими темпами розвивалася промисловість Василькова в 50-і роки. У 1954 році завод «Транспортер» перетворено на завод холодильників. На заводі дубильних екстрактів встановлено нові дифузори, випарні апарати, машину  повторного подрібнення дуба. В 1958 році на будівництво нових підприємств і  реконструкцію діючих держава асигнувала понад 15 млн. крб. Того року став до ладу цегельний завод потужністю 3 млн. штук цегли на рік, виробничий корпус райхарчокомбінату, прокладено 23 км лінії електропередач, збудовано кілька підстанцій. 

На підприємствах широко розгорнувся рух за комуністичну працю. Найкращих успіхів у соціалістичному змаганні щороку досягали колективи 4-го шкірзаводу, харчокомбінату, майолікового та млинзаводу. 

Значного розвитку досягла промисловість Василькова протягом 60-х років. Зокрема, в роки восьмої п’ятирічки було реконструйовано й набагато розширено 4-й шкірзавод. Його цехом став завод дубильних екстрактів. У зольному цеху вдосконалено технологію виробництва клею, завдяки інтенсифікації технологічного процесу вивільнено частину виробничих площ і поліпшено умови праці робітників. 

На заводі обладнано першу в Радянському Союзі напівавтоматичну лінію обробки шорстких шкір, яка на Виставці досягнень народного господарства СРСР одержала диплом II ступеня, а 7 працівників заводу відзначені срібними та бронзовими  медалями. Ручна праця зведена до мінімуму. Дубильний цех дає за місяць понад 200 тон екстракту і задовольняє потреби не тільки заводу, а й підприємств Одеси, Бердичева Харкова, Івано-Франківська. 

При шкірзаводі створена група Київського технікуму легкої промисловості. 

На сучасне високомеханізоване підприємство перетворився завод холодильників. Впровадження нової техніки, удосконалення технології виробництва дало можливість  підвищити продуктивність праці,  збільшити випуск продукції. Уже в 1962 році завод випустив 61 200,холодильників замість 60 тис. за планом. 

Значний попит має продукція Васильківського майолікового заводу. В результаті реконструкції підприємства розширився асортимент виробів. У 1969 році із заводського конвейєра зійшло понад мільйон виробів двохсот найменувань, які завод/ відправив у всі кінці Радянського Союзу, а також в Англію, Францію, США, Канаду, Японію та інші країни. Васильківська майоліка експонувалася на міжнародних ярмарках і виставках у 35 країнах світу. Декоративні вироби підприємства дуже 

різноманітні — куманці-баклаги, куманці-калачі, чайники, миски, тарілки, блюда, сувеніри. Колектив заводу не раз було відзначено дипломами І, II і III ступенів 

Виставки досягнень народного господарства СРСР та Виставки передового досвіду в народному господарстві УРСР: Золотими, срібними та бронзовими медалями ВДНГ СРСР нагороджено директора заводу М. І. Кулинича, ветерана заводу М. Н. Бібіка, художників М. І, Денисенка, Н. Ю. Протор’єву, старшого скульптора В. С. Протор’єва. Серед промислових підприємств Василькова важливе місце посідають також завод побутових машин «Електропобутприлад», комбінати хлібопродуктів, харчовий, побутовий. 

В обстановці політичного і трудового піднесення зустрічали трудящі  Василькова 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції. Виробничий план 1967 року був виконаний достроково. Нових успіхів досягли трудівники міста в соціалістичному змаганні на честь XXIV з’їзду КПРС та XXIV з’їзду КП України. 

Колектив заводу «Електропобутприлад» у першому кварталі 1971 року виготовив понад план 25 тис. електропрасок, завод холодильників — 673 холодильники, майоліковий завод — 3 тис. виробів. 

У дальшому піднесенні господарського і культурного життя Василькова  важлива роль належить міській Раді, до складу якої обрано 85 депутатів. Створені при ній 11 комісій займаються питаннями роботи підцриємств, торгівлі, охорони 

здоров’я, народної освіти тощо. Зокрема, велику увагу Рада приділяє будівництву та благоустрою міста. Тільки протягом 1965—1970 рр. 500 сімей робітників і  службовців одержали нові квартири. Згідно з генеральним планом забудови міста, замість старих одноповерхових будиночків виростуть великі чотири- і п’ятиповерхові. 

Центральна частина міста Василькова (фото 1980х років)

Значно розширилася мережа закладів охорони здоров’я. У місті є лікарня на 250 ліжок, поліклініка, 3 фельдшерсько-акушерські пункти, дитяча лікарня, пункт швидкої медичної допомоги, санепідстанція, протитуберкульозний диспансер. Медичну допомогу трудящим подають 90 лікарів та 262 чоловіка середнього медперсоналу. 

Створені всі умови для навчання дітей і молоді. У Василькові працюють 5  середніх, 3 восьмирічні, початкова, вечірня та заочна школи, школа-інтернат і спец- школа-інтернат, в яких навчається 3500 учнів і працюють 400 вчителів, з них три— 3. В. Добровольська, С. І. Білоусов і JI. О. Болтянов — заслужені вчителі УРСР. 

У школах світлі класи, добре обладнані кабінети, майстерні, спортивні майданчики. Майже 7 тис. спортсменів-розрядників з різноманітних видів спорту підготувала за 10 років свого існування Васильківська спортивна школа. Серед її  вихованців чемпіон і рекордсмен Європи 1967 року з бігу на 60 метрів Ф. Панкратов, майстер спорту і чемпіон СРСР 1967 року серед учнів по стрибках у висоту Е. Кірнасовський. 

У двох бібліотеках міста налічується 60 тис. книжок, якими користується 6 тис. читачів. Крім того, є бібліотеки на підприємствах і в школах. У 1967— 1969 рр. жителі Василькова одержували щодня понад 10 тис. примірників періодичних видань. При районному будинку культури, а також при клубах 4-го  шкірзаводу і заводу холодильників працюють гуртки художньої самодіяльності —   хорові, вокальні, хореографічні, художнього читання, естрадні оркестри. У місті є багато народних умільців, які захоплюються образотворчим та прикладним  мистецтвом.

Герб міста Василькова

 ____________________________________________

Джерела

  1. Історія міст і сіл УРСР. Київська область. — К.: Гол. ред. УРЕ АН УРСР, 1971. — 792 с. 

Дописати коментар

0 Коментарі