Узин


Вперше поселення під назвою Узениця згадується в 1651 p., коли тут побував Б. Хмельницький. Люди почали заселяти цю місцевість  після руїни лише у другій половині XVIII століття. Станом на 1864 рік в Узині мешкало 1758 жителів. У 1773 р. управитель Білоцерківського ключа пан Глембовський надав повноваження на утворення слободи на р. Узин ротмістру польської служби пану Тамберському. Відтоді село називалось Темберщиною чи Узькою, Узином. Ще в наші дні мешканці міста та округи називають Узин Темберщиною.

Після смерті Тамберського Тембершина перейшла у власність графів Браницьких. Ймовірно, тоді ж повернулась і назва Узин. На кінець XIX ст. землями в Узині та навколо нього володіли понад 10 поміщиків. Серед них поміщики Жуковський, Здановський. Великий мастох належав поміщику Пухальському.

Свято-Успенський храм

В Узині була дерев’яна церква на кам'яному фундаменті, в ім'я Святителя Миколая, з теплим притвором в ім'я Успіння Божої Матері. Церква була відновлена та освячена у 1842 році. До відновлення нинішньої, церква існувала з 1775 року також дерев’яна, розібрана за ветхістю. По штагах Узинська церква була зарахована до 5 класу; землі мала 51 десятину.

Згодом Темберщина увійшла до Блощинської волості Васильківського повіту. В кінці XVIII ст., коли земля на Білоцерківщині належала графу Браницькому, останній мав в Узині 1300 десятин, а в 1818 році заснував тут кінний завод і  економію. 1850 року в Узині вже було 228 дворів, 9710 десятин землі і проживали 1292 особи. Більшість земель і після скасування кріпосного права залишилася у власності графів Браницьких. За даними 1883 року, з 10 599 десятин 8653 належали поміщикам, 63 — церкві, а 584 селянські двори володіли всього 1856 десятинами землі, за яку згідно з уставною грамотою мали сплатити 40 946 крб. 16 коп. викупних платежів.

Більшість бідняків наймитувала. Частина розорених селян йшла працювати на цукровий завод, збудований у 1898—1899 рр. На заводі працювало 300—350  робітників, які жили в бараках по 25—ЗО чоловік (часом з сім’ями) в одному приміщенні. Робочий день тривав 12 годин, заробіток не перевищував 15 крб. на місяць.

Узинський цукровий комбінат

Робітники не мирилися з'таким становищем, боролися за краще життя. Боротьба трудящих змушувала власті здійснювати деякі соціально-освітні заходи. За вимогою робітників адміністрація цукрового заводу в 1900 році побудувала поліклініку й лікарню на 25 місць. За два роки перед цим відкрили невелику церковнопарафіяльну школу. 15 листопада 1901 року на місцеві кошти було  засновано однокласне училище на 125 чоловік5, а з 1912 року в Узині почало працювати двокласне сільське училище.

В роки першої світової війни скоротилася посівна площа, зменшилася кількість худоби, а коней майже зовсім не залишилося. Багато селянських господарств повністю розорилися. Внаслідок цього посилилась економічна нерівність між бідняками й куркулями.

Станом на 1900 рік в Узині було:

  • 1 православна церква;
  • 1 церковнопарафіяльна школа;
  • 1 цукробуряковий завод, що належав Акціонерному Товариству; у заводі том працювало-314 робітників з них 274 чоловіків. та 40 жінок; із загальної кількості робітників -120 чол, місцевих, а 191 сторонніх з Київської губернії. Директором заводу був дворянин Казимир Іванов Войчинський;
  • кінський завод, що належав графу Ксаверію Костянтиновичу Браницькому;
  • 2 водяні млини, про одну поставу кожна;
  • 13 вітряків;
  • 1 топчак для виробки пшона;
  • 7 Ковалень;
  • 1 казенна винна крамниця.

Запасний продовольчий капітал до 1 січня І900 складався з 4563 руб. 63 коп. на особу та 760 р 5 коп., що знаходяться на позиці.

На початку XX сторіччя, щоб розрахуватися з поміщиком, селяни змушені були йти на заробітки в економію, де за трудовий день виснажливої праці чоловіки одержували ЗО—35, жінки — 20, а підлітки — 10—13 копійок.

Пригноблені й безправні, трудящі піднімалися на боротьбу проти експлуататорів за поліпшення свого економічного становища. Яскраво це проявилося в період першої російської революції 1905—1907 рр. У другій половині квітня 1905 року розгорнувся масовий рух селян, які вимагали підвищити поденну оплату в економії до 50—70 коп. і скорочення робочого дня. На місце події було послано каральний загін. Коли в Узині хотіли заарештувати призвідників, селяни вчинили опір. Рух швидко наростав, набираючи активних форм. 24 травня 1905 року київський губернатор доповідав, що в багатьох селах Васильківського повіту, в т. ч. й Узині, селяни зовсім відмовилися виконувати роботи на полях економії, вимагали встановленої ними самими оплати. Бажаючих працювати до роботи не допускали, а приїжджих робітників прогнали. Особливо гострого характеру набрали події в Узині та Мало - Половецькому. 25 вересня 1906 року в економії Браницького виникла пожежа. Поміщик звинуватив у цьому узинського жителя Л. Марченка.

Радянська влада в Узині закріпилася остаточно у грудні 1919 р. Велику роль у відбудові економіки відігравав цукровий завод, заснований у 1899 р. Узин був районним центром спочатку Білоцерківської округи, а згодом Київської області.

1929 року в Узині, як і в усій країні, розпочалася масова колективізація. Кращою агітацією за колективні методи ведення господарства були досягнення бурякорадгоспу ім. В. І. Леніна та перших колективних господарств. Важливу роль у справі здійснення суцільної колективізації відіграла МТС, створена 1932 року спочатку в Янківці, а потім переведена до Узина. Політвідділ МТС разом з політвідділом бурякорадгоспу та робітниками цукрового заводу організовували селян на боротьбу з куркульством, на здійснення суцільної колективізації. На кінець 1933 року колективізацію в основному завершили. Було створено вісім колгоспів: «Комсомолець», «Новий шлях» (колишня артіль «Надія»), ім. Політвідділу, ім. 17 Партз’їзду, «Більшовик», «Комунар», «Перемога», «Промінь» (колишній ТСОЗ «Червоний плугатар»). Пізніше останні чотири господарства об’єдналися, створивши колгосп ім. Й. В. Сталіна.

Від цих реорганізацій селянам Узина жити ставало все гірше, – аж до страшного Голодомору. За одними свідченнями під час великого голоду в Узині померло більше 300 чоловік, а за підрахунками очевидців трагедії Мищинського П.В. та Дідик О.Л. – 1563 узинці.

Мартиролог

На двох кладовищах встановлені пам’ятні хрести «Жертвам Голодомору 1932-1933 рр.» Мартиролог жителів м. Узин – жертв Голодомору 1932-1933 років укладено за свідченнями очевидців Марченка В.І., 1919 р.н.; Кривошеї В.О., 1921 р.н., та ін., записаними в 2007 р. директором міського Будинку культури Мащенко Н.С.

Під час другої світової війни Близько 1500 жителів Узина пішли на фронт. 24 липня 1941 року в село вдерлися гітлерівські загарбники. Настали тяжкі дні окупації. Було введено трудову повинність, виконувати яку зобов’язували навіть дітей, починаючи з 9 років. За вказівкою старости села вони змушені були працювати на фашистів. Окупанти грабували і вбивали радянських людей; 234 юнаків та дівчат силоміць вивезли на каторгу до Німеччини; 44 чоловіка кинули в концтабори.

Меморіал 

6 січня 1944 р. Узин визволено частинами 180-ї стрілецької дивізії під командуванням полковника Ф. П. Шмельова. У центрі міста знаходиться Братська могила, де покояться 19 воїнів, які загинули під час визволення Узина від гітлерівців. За роки німецької окупації закатовано 15 узинців, відправлено в концтабір 44 особи. Загалом протягом війни від рук німецьких завойовників полягло 1660 узинців.

Після війни почалася відбудова села та колгоспу. У 1956 р. Узин отримав статус селища міського типу, аз 25 серпня 1971 р. - міста.

Місто Узин відоме аеродромним комплексом, на якому базувалася дальня авіація. Цей комплекс за своїм технічним обладнанням і стратегічним розміщенням входив до четвірки кращих аеродромних комплексів колишнього СРСР.

Узинська гімназія

У місті діють: 4 ЗОНІ та гімназія, З ДНЗ, ДНІМ, Будинок дитячої та юнацької творчості, Центр дозвілля та відпочинку молоді "Зоря", бібліотеки для дорослих та дітей. Відкрито Центр соціальної реабілітації для дітей, позбавлених батьківської опіки, та три Дитячі будинки сімейного типу. Діє соціальний центр «Надія». В Узинській районній лікарні передбачено 85 стаціонарних ліжок, функціонує денний стаціонар на ЗО ліжок.

 

 ____________________________________________

Джерела

  1. Сказания о населенных местностях Киевской губернии Л. Похилевич 1864 г;
  2. Список населенных мест Киевской губернии Издание Киевского губернского статистического комитета 1900 г.;
  3. Історія міст і сіл УРСР. Київська область. — К.: Гол. ред. УРЕ АН УРСР, 1971. — 792 с. 
  4. Національна книга пам’яті жертв голодомору 1932 – 1933 років в Україні (Київська область) 2008 рік;
  5. Довідник Адміністративно-територіальний поділ Київщини 1918–2010 роки Біла Церква 2012.
  6. Міста і села України(Київщина), Київ 2009 рік.



Дописати коментар

0 Коментарі