Біла Церква


Містечко Біла Церква — власницьке містечко (з 1919 року - місто) при річі Рось, за 45 верст від повітового міста. Станом на 1900 рік в Білій Церкві мешкало: 47771 особа. Знаходилось: 4231 двір, залізнична, телеграфна, поштова та поштово-земська станції. 5 православних церков, римо-католицький костел, каплиця, єврейська синагога, 13 єврейських молитовних будинків, лютеранська кирха, чоловіча і жіноча гімназії, єврейське 2-класне міністерське народне училище, 1-класна народна міністерська школа, 2-класна народна міністерська школа, 3 парафіяльні школи, чавуноливарний завод, 2 вальцьових водяних млини, звичайний водяний млин, пивоварний завод, 2 медоварні, 4 слюсарних майстерні, 42 кузні, 5 цегелень, тютюнова фабрика, гільзова фабрика, 4 миловарні, 6 шкіряних заводів, 13 крупорушок, казенний винний склад, 2 кондитерські фабрики, 2 маслобійні, 2 готелі, трактир, 3 винні погреби, 15 постоялих дворів, сільський банк, 3 аптеки, богадільня, дитячий притулок.

На території сучасного міста досліджено курган доби бронзи (II тисячоліття до н. е.) та велике давньоруське городище з посадом. Історичним попередником Білої Церкви було давньоруське місто Юр’єв,  засноване 1032 року київським князем Ярославом Мудрим на Росі, як фортеця для захисту Київської Русі від нападів кочовиків2. Назва його походить від християнського імені Ярослава Мудрого — Юрій або Георгій, звідси в окремих джерелах — Георгев, Гюргев, Югрев, Юрев. У 1050 році Ярослав Мудрий побудував у Юр’єві єпископську церкву, яку в народі ще з часу її заснування називали «білою церквою». 

Городище літописного міста Юр’їв

Місто стало центром Юр’євської (Поросської) єпархії. Юр’єв, тодішній південний форпост Київської Русі, зазнавав численних нападів половців та інших кочівників. Половці не раз руйнували його, зокрема в 1095 та 1103 роках. У 1103 році київський князь Святополк Ізяславович після вдалого походу на половців відбудував Юр’єв. Під час монголо-татарської навали в XIII ст. його знову зруйнували. 

У 1311 році західноруські війська, очолювані князем Юрієм Слуцьким,  розгромили в урочищі Ротку (околиця Юр’єва) великі сили татар, які втратили тут 8000 убитими. Ця подія поклала початок відродженню міста. Руїни білокам’яної юр’євської церкви дали нову назву місту—Біла Церква, яка вперше зустрічається 1331 року. 

Замкова гора міста Біла Церква

В 60-х роках XIV ст. Київщину, в т. ч. й Білу Церкву, захопило Литовське князівство, а після Люблінської унії — Польща. Щоб утвердитися на загарбаних землях і захиститися від нападів кримських татар, польсько-литовські магнати та місцеві феодали будували замки й різні укріплення. Один з таких замків спорудив у Білій Церкві на початку 50-х років XVI ст. київський воєвода С.-Ф. Г. Пронський. Місто стає центром Білоцерківського староства, де перебував намісник  київського воєводи. 

Щоб прискорити заселення Білої Церкви, як важливого опорного пункту в боротьбі з татарами, король Польщі та великий князь Литовського князівства Сигізмунд II Август у 1555 році надав міщанам на 10 років ряд пільг: звільнив їх від податків, мит, замкових робіт тощо. В 1562 році пільги було продовжено ще на 5 років. З 1570 року Біла Церква стає власністю українського магната київського воєводи В.-К. Острозького. В 1580 році польський король С. Баторій звільнив бояр і міщан Білої Церкви від всіляких податків «на вічні часи», за що городяни повинні були будувати й утримувати замок, нести польову варту4. 1589 року міщани Білої Церкви одержали магдебурзьке право. Однак В.-К. Острозький того ж року домігся від короля його скасування і став вимагати виконання феодальних повинностей. У відповідь білоцерківці повстали, захопили князівське майно, порох і зброю. За це вони були притягнуті до суду. Призвідців засуджено до страти. У придушенні цього повстання брала участь шляхта всього Київського воєводства. 

В кінці 1591 року запорізькі козаки разом з реєстровцями під проводом гетьмана К. Косинського знищили польський гарнізон у Білій Церкві і захопили у  підстарости Курцевича-Булиги документи на право володіння містом та іншими маєтками. Звідси повстання поширилось на всю Київщину, Брацлавщину, Поділля й Волинь. 

Населення Білої Церкви підтримало антифеодальне селянсько-козацьке повстання під керівництвом С. Наливайка. Розгромивши загін польських військ на чолі з князем К. Ружинським, G. Наливайко 2 квітня 1596 року, підтриманий білоцерківськими міщанами, вступив у місто, але змушений був залишити його: з Волині наближалося велике польське військо, очолюване польним гетьманом С. Жолкевським. 

Біла Церква загальний вигляд (старе фото)

На початку XVII ст. Біла Церква була досить значним поселенням. За люстрацією 1616 року тут налічувалося понад 600 дворів — 300 міщанських, «послушних» і понад 300 козацьких, які не бажали лишатися «під послушенством» феодалів1. 

У місті діяли млини, пивоварні та медоварні, розвивалася торгівля. Біла Церква славилася також досвідченими ремісниками (1641 року їх налічувалося 2772). Серед них були й зброярі, які вміли виготовляти рушниці та гармати. Хоч населення формально звільнили від усяких податків, однак білоцерківський староста Я. Острозький та його прислужники всіляко обмежували права козаків і міщан, стягували з них мито (щорічна сума цих поборів становила 1762 злотих 15 грошей3), обтяжували населення жовнірськими постоями, грабували їхнє майно. Все це викликало велике незадоволення жителів міста. Значна частина населення не визнавала влади польських урядовців. 1637 року білоцерківські козаки й міщани підтримали селянсько-козацьке повстання, очолене гетьманом нереєстрового козацтва П. М. Павлюком (Бутом). 

Історія Білої Церкви тісно пов’язана з визвольною війною українського народу 1648—1654 рр. У цей період місто, що мало добре укріплену фортецю і було вигідно розташоване на шляхах між Києвом і Запорізькою Січчю, стало одним з важливих опорних пунктів у боротьбі за визволення від польсько-шляхетського гніту, центром адміністративно-територіальної і військової одиниці — Білоцерківського полку. 

22 травня 1648 року білоцерківці влаштували урочисту зустріч війську Б. Хмельницького, яке здобуло перемогу під Жовтими Водами і Корсунем. Звідси Б. Хмельницький надсилав у всі кінці України універсали із закликом повставати на боротьбу проти польського гніту. Тут, в укріпленому таборі, він сформував 70-тисячне селянсько-козацьке військо. Пізніше, в березні 1651 року, Б. Хмельницький писав з Білої Церкви листи російському цареві Олексію Михайловичу з проханням  прискорити вирішення питання про возз’єднання України з Росією. Восени 1651 року селянсько-козацьке військо, знекровлене поразкою під Берестечком, все ж зупинило під Білою Церквою об’єднані польсько-литовські війська. 18 вересня того ж року Б. Хмельницький уклав з польським урядом тяжкий для України Білоцерківський договір, щоб дати можливість українському народові виграти час для згуртування сил на боротьбу з ворогами. 15 січня 1654 року на Соборній площі (нині площа Волі) жителі Білої Церкви в присутності уповноважених російського посольства — стольника Л. Лопухіна та піддячого Я. Портомоїна прийняли урочисту присягу на вірність Росії. Присягнуло 38 шляхтичів, 991 козак і 120 міщан6. Недовго, однак, білоцерківці почували себе вільними. Після укладення Андрусівського перемир’я в 1667 році Біла Церква, як і все Правобережжя, залишилася під владою Польщі. Згодом, у 1686 році, це було підтверджено і «вічним миром» між Росією та Польщею. 

Боротьба за визволення Правобережної України і возз’єднання її з Росією тривала. Сподвижники С. П. Палія — наказний гетьман Правобережної України С. І. Самусь, корсунський полковник 3. Іскра, брацлавський полковник А. Абазин  на початку 1702 року скликали козацьку нараду у Фастові, яка ухвалила готувати народні маси до повстання проти польської шляхти. Воно почалося навесні на Поділлі й Волині. Влітку повстанський рух охопив Київщину. 10 листопада 1702 року після двомісячної облоги військами фастівського полковника С. П. Палія було розгромлено польський гарнізон у Білій Церкві1. Козаки захопили тут 28 гармат, великі запаси пороху, гранат і свинцю. С. П. Палій переніс сюди свою резиденцію. Біла Церква, як і за Б. Хмельницького, знову стала оплотом боротьби українського народу за визволення Правобережної України від польського гніту. Інформуючи царський уряд про воєнні успіхи, С. П. Палій повідомляв про одностайну волю селян і козаків возз’єднатися з братнім російським народом. Здійсненню цих прагнень заважала зрадницька діяльність гетьмана Мазепи, який неодноразово пропонував віддати місто шляхетській Польщі. На ці пропозиції С. П. Палій відповідав: «Ні ляхам, нікому іншому Білої Церкви не віддам, хіба що мене з неї за ноги витягнуть». 

План Білоцерківської фортеці 1713 року

Невдала війна з Туреччиною примусила російський уряд у 1711 році  відмовитися від прав на Правобережну Україну і в т. ч. на Білу Церкву. Привілеї, які місто мало як форпост проти татар, всіляко ігнорувались польськими воєводами й старостами. Вони почували себе повновладними господарями і втручалися в особисте життя міщан, забороняли їм, під загрозою конфіскації майна, жити за межами міста, примушували у визначені строки споруджувати панські будинки, ремонтувати мости й греблі, а також сплачувати грошовий чинш та інші податки. 

Під час гайдамацького руху XVIII ст., в якому активну участь брало населення Білої Церкви, польська шляхта прагнула зробити білоцерківську фортецю місцем притулку для панів, які тікали від народного гніву. Народні месники часто оточували місто, громили панські маєтки навколо нього. Під час Коліївщини гайдамаки неодноразово загрожували польському гарнізону. Спробу оволодіти Білою Церквою робив, зокрема, один з визначних селянських ватажків М. Швачка, але безуспішно. 

1774 року польський сейм передав Білу Церкву у «довічне володіння» душителю українського народу часів Коліївщини, коронному гетьману Польщі графу Ф. К. Браницькому. Жителі міста зазнавали утисків і від католицької церкви. Ще у 30-х роках XVIII ст. в місті утвердилась єзуїтська місія. «Отці-єзуїти» займалися не лише насадженням католицизму. На 5 ксьондзів місії працювало 47 кріпаків, кожен з них мав відробляти щороку 116 днів панщини, сплачувати подорожчизну та інші податки. Після другого поділу Польщі (1793 рік) Біла Церква разом з усією Правобережною Україною возз’єдналася з Росією. Ця історична подія позитивно позначилась на економічному й культурному розвитку міста. Розташована на вигідних торгових шляхах, Біла Церква поступово втягувалась у загальноросійський ринок. Ширше стали розвиватися ремесло й торгівля; розгорталося містобудівництво. 

Біла Церква парк Олександрія (фото початку ХХ сторіччя)

В 1793—1799 рр. руками кріпаків закладено великий ландшафтний парк  «Олександрія» площею 200 десятин і вартістю 4 млн. крб. Назва парку походить від імені його власниці — Олександри Браницької. Автором проекту і першим забудовником парку був архітектор Мюффо. Міським архітектором у той час працював італієць Домінік Ботані, садівником — Август Станге із Львова. На алеях парку  красувалися чудові бронзові статуї, придбані 1816 року в Італії. їх замовив Наполеон І, щоб прикрашати галереї Лувра, але з невідомих причин статуї залишились невикупленими. Одночасно Браницькі будують Зимовий, Літній та інші палаци,  

будинок дворянського зібрання з колонадою у доричному стилі. Гроші на це надходили з 217 маєтків, де працювало 97 тис. кріпаків. Багатства графині Браницької 

в 1838 році досягали суми в 28 млн. крб. 

Костел святого Іоана Хрестителя

В 1809—1814 рр. у Білій Церкві споруджено торгові ряди на 85 крамниць — одна з рідкісних на Україні будов у стилі ампір. Щодо пропорцій своїх частин,  загального розміщення архітектурних мас, розподілу їх на фронтони, пілястри, арки, колони вона вважається найкращою спорудою того часу. В стилі класицизму збудовано римсько-католицький костьол з портиками корінфського ордера (1812 рік), поряд з Миколаївською церквою, яка існує з 1706 року, Преображенський собор на зразок Одеського кафедрального та Магдалинську церкву на  Заріччі (1839 рік). 

Під час Вітчизняної війни 1812 року в місті широко розгорнувся рух за створення ополчення проти військ Наполеона І. З городян та селян навколишніх повітів (Васильківського, Київського, Таращанського й Богуславського) у Білій Церкві був сформований козацький полк з 1248 чоловік. У складі українського козачого війська білоцерківський полк під командуванням полковника Є. П. Оболенського у жовтні захищав Брест-Литовськ2, а потім брав участь у переслідуванні ворога до західного кордону, за що був нагороджений срібними трубами. 

У Білій Церкві відбувалися події, пов’язані з рухом декабристів. Тут 1824 - 1825 рр. С. І. Муравйов-Апостол, М. П. Бестужев-Рюмін та інші члени Васильківської управи Південного товариства, очолюваного П. І. Пестелем, обговорювали майбутню конституцію Росії — «Руську правду» — та плани вбивства царя. В матеріалах слідства у справі декабристів вони звуться «Білоцерківськими планами» (1-м і 2-м). Передбачалося вбити Олександра І під час огляду ним частин 3-го корпусу. Ця акція мала стати початком головних дій, але через смерть царя її не вдалося здійснити. Під час виступу Чернігівського полку (29 грудня 1825 року — 3 січня 1826 року) у повсталих був намір з’єднатися з 17-м єгерським полком, розміщеним у Білій Церкві. Дві роти його на чолі з поручиком О. Ф. Вадковським готувалися підтримати повстанців. Але командуванню 3-го корпусу, до складу якого входив і 17-й єгерський полк, стали відомі наміри чернігівців. О. Ф. Вадковський був заарештований, а ненадійний полк командування терміново перекинуло в Сквиру. Довідавшись від посланого в розвідку загону на чолі з І. І. Сухиновим про те, що 17-й єгерський полк виведений у невідомому напрямі, С. І. Муравйов-Апостол повернув на с. Пологи. Повсталий полк зазнав поразки за 15 км від Білої Церкви. 6 січня до міста були доставлені полонені, в т. ч. С. І. Муравйов-Апостол, М. П. Бестужев-Рюмін. 12 січня керівників повстання вивезли до Петербурга, а для розправи з «нижніми чинами» утворили спеціальну слідчу комісію й суд. Солдати Чернігівського полку після екзекуції під суворим наглядом були відправлені на службу в окремий Кавказький корпус.

"Лава декабристів" у дендропарку - м.Біла Церква

Повстання Чернігівського полку лишило глибокий слід у свідомості селян. Окремі групи кріпаків Білоцерківщини примкнули до повсталих, чимало селян були також готові приєднатися до них, очікуючи їх наближення. Зокрема, ще тоді, як С. І. Муравйов-Апостол підходив до Білої Церкви, там його чекали 4000 кріпаків — колишніх козаків, покріпачених Браницькими6. В 1826—1827 рр. багато кріпаків втекли в Задунайську Січ та інші віддалені місця. 

Економічний і культурний розвиток Білої Церкви в першій половині XIX ст. стримувався тим, що місто було власницьким. Вся земля і підприємства належали Браницьким. Промисловість спеціалізувалася на переробці сільськогосподарської продукції, яка надходила з графських володінь. У 40—50-і роки в місті споруджено два цегельних, свічковий, сільськогосподарських машин, два шкіряних заводи, гуральню; будувалися млини, крупорушки, підприємства переробки м’яса, жирів, цукру, меду, шкіри, смоли тощо. 

Щороку в Білій Церкві відбувалося 11 ярмарків. На 3 десятиденних ярмарках у 1842—1846 рр. продавалося щороку продукції в середньому на 91,5 тис.  карбованців. 

Населення передмість Заріччя, Олександрії та Ротка було покріпаченим. Тільки у Заріччі з 444 дворів 20 були тяглими, 315 — пішими, 109 — не мали польового наділу (т. зв. городники). За інвентарними правилами 1847—1848 рр. земельний наділ складав 7 десятин на піше господарство. Після реформи 1861 року 1178 ревізьких душ чоловічої статі мали щороку  відробляти 146 тис. днів панщини. Лише в 1870 році вони підписали викупного акту. Вартість землі, яка підлягала викупу, оцінювалася в 150,5 тис. карбованців2. 

У пореформений період прискорився розвиток промисловості. Якщо в 70-х роках у місті працювало 13 промислових підприємств, то наприкінці XIX ст. їх було 27. Значний вплив на розвиток економіки, особливо розширення ринкових зв’язків, мали прокладена в 1876 році Фастівсько-Знам’янська залізниця та спорудження станції Біла Церква. 

На початку XX ст. Біла Церква стала одним з найбільших промислових і торгових центрів Київської губернії. В 1900 році тут працювали: завод сільськогосподарських машин, 5 цегельних, 6 шкіряних, пивоварний, 2 медоварних і 4 миловарних заводи, тютюнова, гільзова та 2 цукеркових фабрики, 4 слюсарних майстерні, 42 кузні, 2 вальцьових водяних млини, 13 крупорушок, 2 олійниці. За обсягом торгівлі хлібом місто посідало перше місце на Київщині (4,2 млн. пудів щорічно), вважалося другим після Києва щодо вивозу пивомедоварних продуктів, а по відправці цукру — четверте місце. 

Невпинно зростала кількість населення міста. В 1860 році його налічувалося 12 075, у 1900 році — 47 771 чоловік (включаючи жителів околиць)4. Місто стало значним робітничим ринком. Масове пересування робітників створило особливі форми найму, властиві високорозвиненому капіталізму. Про це В. І. Ленін у праці «Розвиток капіталізму в Росії» писав: «На півдні і південному сході утворилось багато робітничих ринків, де збираються тисячі робітників і куди з’їжджаються наймачі... Наприклад, у Київській губернії робітничими ринками є містечка Шпола і Сміла (великі центри цукрової промисловості) і м. Біла Церква». Починаючи з ранньої весни, на робітничій біржі збиралися сотні розорених селян. Вони сподівалися найнятися в Київ та інші великі міста ковалями, слюсарями, токарями6, сезонниками на цукрові заводи. 

В найбільш жахливих умовах жила міська біднота, яка мешкала в основному в т. зв. «Грузії». Цей район міста дістав таку назву тому, що земляні халупи нагадували кавказькі саклі. Дахи були нарівні з землею, світло пробивалося крізь невеликі отвори, закриті шматочками скла. В багатьох будинках кількість повітря на одного мешканця складала 0,33 куб. сажня (це в той час, коли в тюрмі його норма була 1,5 куб. сажнів). У Білій Церкві лютували епідемічні хвороби, які забирали сотні людей. 

Жорстокої експлуатації зазнавало трудове населення міста від Браницьких та їх компаньйонів-орендарів Менцеля, Габовича, Кернеса, Бялика, Айзенштейна, Ніренштейна. Робочий день на їх підприємствах тривав 13—16 годин на добу. Ринок безробітних дозволяв хазяям тримати заробітну плату на мізерному рівні. Особливо погіршилося становище робітників і ремісників під час економічної кризи 1900—1903 років. 

У квітні 1902 року Київський комітет РСДРП створив у Білій Церкві соціал- демократичну групу. їй вдалося встановити тісні зв’язки з соціал-демократичними організаціями ряду міст Росії, одержувати від них нелегальну літературу, прокламації. З соціал-демократичними ідеями окремі робітники Білої Церкви були ознайомлені й раніше. Так, ще на початку 1895 року один з керівників петербурзького «Союзу боротьби за визволення робітничого класу», створеного В. І. Леніним, П. К. Запорожець розповсюджував у місті працю В. І. Леніна «Що таке «друзі народу» і як вони воюють проти соціал-демократів?». 

Під впливом діяльності Білоцерківської групи РСДРП 1 травня 1903 року в  урочищі Голендерні, що за річкою Рось, відбулася робітнича маївка, яка мала велике значення для політичного виховання робітників в умовах царизму. У вересні того ж року вперше в історії міста на заводі сільськогосподарських машин Менцеля застрайкували робітники, які вимагали підвищення заробітної плати на 20 % і скорочення робочого дня. Страйк тривав протягом двох тижнів. Досвіду організованої боротьби робітникам ще бракувало і тому підприємцю вдалося зломити   страйкарів. У присутності поліцейських він звільнив 80 чоловік, решта — змушена була приступити до роботи. 

Російсько-японська війна викликала невдоволення серед трудового населення. 19 листопада 1904 року на Смоляній вулиці з’явилися прокламації із закликом до трудящих чинити опір під час мобілізації до армії і влаштувати демонстрацію.  Поліція не змогла натрапити на слід тих, хто розповсюджував прокламації. 

1905 рік позначився піднесенням революційного руху. На знак протесту проти «Кривавої неділі» застрайкували робітники заводу Менцеля, будівельники, друкарі, кравці, шевці, прикажчики, гімназисти. Діями страйкарів керували соціал-демократи. «В містечку є багато осіб, які належать до соціал-демократичної партії»,— повідомляв 8 лютого своє начальство білоцерківський пристав. Від імені РСДРП трудящі закликалися до бойових сходок, демонстрацій і страйків. 14 березня  застрайкували майстрові й робітники на махорковій фабриці Грановського і  Колодного. 17—18 квітня Білоцерківська група РСДРП розповсюдила прокламації з закликом до святкування 1 Травня, організації загального страйку й виходу на вулиці зі зброєю в руках. Трудящі зібралися на Чортовому острові за містом, співали революційних пісень. 

З обуренням зустріли трудящі царський маніфест 17 жовтня. 18 жовтня відбулася велика демонстрація, в якій взяло участь близько 2 тис. чоловік. Майоріли червоні прапори, лунали вигуки: «Геть самодержавство!», «Геть Миколашку-кровопивцю!»

У грудні велике занепокоєння поліції викликали дії писаря 14-го флотського екіпажу, селянина з білоцерківського передмістя Олександрії Г. Ф. Кандиби. 23-річний моряк спершу писав листи до селян Олександрії, закликаючи повставати на боротьбу, а приїхавши у відпустку, став розповсюджувати в місті і навколишніх селах нелегальну  літературу. 31 січня 1906 року Г. Ф. Кандибу заарештували і під посиленою охороною відправили до Васильківської тюрми. 

В лютому 1907 року поліція виявила рукописний наказ групи селян Білої Церкви до члена Державної думи. «Мета і прагнення наказу,— доповідав повітовий справник київському губернаторові,— спрямовані на скинення існуючого ладу й порядку». Автори наказу були заарештовані1. Навесні 1907 року в навколишніх селах поширився селянський рух. Палали панські економії і фільварки. 1 травня згоріла економія графині Браницької у Білій Церкві. 9 травня газета «Киевская мысль» писала, що це був наслідок селянської політики «викурювання панів із гнізд». 

Після третьочервневого державного перевороту Білоцерківська організація РСДРП була майже повністю розгромлена2. Але передові робітники не припинили боротьби. В травні 1912 року в Білій Церкві з’явилися перші примірники «Правды». Розповсюджував їх гурток «правдистів», який  очолював робітник заводу Менцеля П. П. Сломчинський3. Підпільники несли в маси полум’яні слова революційної правди. Особливо активізувалася діяльність  підпільників у Першотравневі дні. 20 і ЗО квітня 1912 року в різних частинах міста були розкидані листівки, видруковані в Білій Церкві. В них робітники закликалися на святкування 1 Травня, до повалення монархічного ладу. В 1914 році провокатор видав поліції відважних підпільників. 

Білоцерківська гімназія (фото 1904 рік)

Стан культури в місті яскраво відбивав політику самодержавства щодо трудящих. Навчальні та культурно-освітні заклади створювались, насамперед, в інтересах привілейованої частини населення. В 1847 році відкрили гімназію. 1872 року її перетворено в реальне училище, а в 1890-му знову в гімназію. Висока плата за навчання й різні соціальні обмеження закривали до неї двері дітям трудящих. Для них на кінець XIX ст. існували двокласна народна міністерська школа, єврейське казенне двокласне міністерське училище, однокласна і 3 церковнопарафіяльні школи5. 

Всі ці заклади не давали права вступу до гімназії і могли охопити лише 10—11 % дітей міста. Зате тут діяли аж 22 релігійні заклади: православні церкви, римсько-католицький костьол, єврейські молитовні будинки, лютеранська кірха тощо. В 1886 році у місті почав виходити журнал ліберально-демократичного напряму «Белоцерковец» (видавець І. Петриковський), але світ побачив лише один випуск6. Книги були доступними для незначної частини населення. 1895 року відкрито 5 книжкових крамничок і при них платні читальні. Існувало 2 безплатні бібліотеки — при поштово-телеграфній конторі (300 книжок) та при попечительстві народної  тверезості (200 книжок). Масових культурно-освітніх закладів у місті не було.  

Привілейовані групи населення мали свої клуби — офіцерське зібрання, комерційний клуб, дворянське зібрання. 

Протягом довгого часу медичне обслуговування населення здійснювалося єдиним закладом — лікарнею на 54 ліжка, відкритою 1795 року Браницькою1. В 1886 році побудовано єврейську лікарню на 24 ліжка. Браницька берегла свої землі для більш прибуткових справ, а під забудову лікарні виділила найбрудніший район у Білій Церкві — біля болота. Як писалося в одному з лікарських звітів, важко було знайти в містечку місце, таке брудне й занедбане. Харчувалися хворі коштом приватних пожертвувань. У 1900 році медичне обслуговування здійснювали 16 лікарів, 11  фельдшерів і 4 повитухи2. 

Перша світова імперіалістична війна різко погіршила економічне становище трудящих міста. Прагнучи нажитися на воєнних поставках, підприємці посилили наступ на права робітників. З допомогою поліції були розігнані профспілки. Невеликій більшовицькій групі (10—12 чоловік)3 довелося працювати в глибокому підпіллі. 

Лише під час першої мобілізації на фронт направлено з міста 1600 робітників і ремісників. У 1915 році пішли на війну майже всі дорослі чоловіки. У Білій Церкві побільшало біженців. Зростали ціни на продовольчі товари, посилювалася спекуляція. Життя міської бідноти ставало нестерпно тяжким. Багато жінок і дітей жебракувало. 

Після Лютневої революції Біла Церква нарешті повернула втрачений ще наприкінці XVIII ст. статус міста (у ХІХ ст. була містечком Васильківського повіту Київської губернії). Відповідне рішення Тимчасовий уряд ухвалив 3 червня 1917 р. Влітку відбулися перші вибори до Білоцерківської міської думи. Перший білоцерківський міський голова - Іван Миколайович Катков - був обраний 7 грудня 1917 р. Згодом більшовики знищили міське самоврядування та запровадили свою владу.

Як тільки в місті стало відомо про перемогу Лютневої буржуазно-демократичної революції, місцева буржуазія та чиновники при підтримці угодовців-меншовиків і есерів сформували свою владу — раду громадських організацій. Очолив її  монархіст, директор гімназії Лихачов; його змінив ліберал — учитель Низков, який став комісаром Тимчасового уряду в Білій Церкві. Цей орган місцевої буржуазії, заграючи з трудящими, ввів до складу свого виконкому двох робітників. Рада громадських організацій найбільше дбала про те, як краще підготувати місцевий гарнізон до церемонії присяги Тимчасовому уряду, славослів’я йому на маніфестаціях та мітингах. Лихачов виступав проти роззброєння поліції, захищав старий  чиновницький апарат. 

В ці ж дні створено Раду робітничих депутатів, до якої увійшло по одному делегату від кожного підприємства. У складі її було лише два більшовики. Меншовикам, есерам та бундівцям вдалося захопити більшість місць. Оскільки під час виборів був порушений принцип пропорціональності (не враховувалася кількість працюючих на підприємствах), більшовики наполягали призначити нові вибори. їм вдалося це здійснити в середині березня. До нового складу Ради кожні 25 робітників делегували одного депутата. Із 120 депутатів Ради більшовиків було 86. 

Водночас солдати місцевого гарнізону створили Раду солдатських депутатів, у якій переважали більшовики. В кінці квітня відбулося об’єднання Рад робітничих і солдатських депутатів. В новій Раді, яку очолив солдат-більшовик Поляков, перевага залишилась за угодовцями і тими, хто їм співчував. Але у виконкомі Ради з 10 членів 5 належало до партії більшовиків. 

Незважаючи на протидію меншовиків, есерів та бундівців, більшовики добилися 

прийняття Радою багатьох рішень, які захищали інтереси трудящих. Явочним порядком запроваджувався 8-годинний робочий день, поліпшувалося постачання продовольством. Ці заходи здійснювалися через комісії Ради (продовольчу, військову, економічно-побутову, земельну, культурно-освітню), де переважав вплив більшовиків. Найбільшою активністю відзначалася продовольча комісія, яку очолював більшовик К. П. Славінський. Вона ухвалила вилучити на користь робітників лишки продовольства у буржуазії. Есери й меншовики, не погодившись з цим, залишили комісію. Трудящі міста все більше переконувалися, що більшовики — єдині  захисники їх прав та інтересів. 

На початку квітня 1917 року в Білій Церкві створюється ініціативна група більшовиків у складі 20 осіб. Під її керівництвом відбувалися численні мітинги, де трудящі засуджували політику буржуазного Тимчасового уряду. Залізничники, робітники заводу Менцеля у своїх резолюціях вимагали припинення війни, укладення справедливого демократичного миру без анексій і контрибуцій2. Наприкінці травня до міста переїхали авторемонтні майстерні 7-ї армії, де працювало чимало революційно настроєних робітників. Тут діяла невелика, але дуже впливова більшовицька організація, яка об’єднала свої зусилля з білоцерківською ініціативною групою РСДРП. До Ради робітничих і солдатських депутатів були кооптовані солдати-більшовики, зокрема Ф. Т. Корельцев, якого обрали  заступником голови виконкому Ради і одночасно заступником голови партійної  організації. 

Ініціативна група спільно з більшовиками автомайстерень на початку червня 1917 року оформилася як міська організація РСДРП(б). В кінці липня до її складу входило вже 45 чоловік4. Розстріл липневої демонстрації у Петрограді викликав хвилю мітингів і страйків. Загострилася боротьба в Раді. Есеро-меншовицькі депутати відверто підтримували лінію Тимчасового уряду6. Проте авторитет їх швидко падав. Остаточно втратила свій вплив на населення рада громадських організацій, діяльність якої припинилася. Розгорнулася гостра боротьба під час виборів до міської думи. Більшовики прагнули використати і цей орган для впливу на маси, склавши свій окремий список, який на робітничих околицях зібрав значну кількість голосів. 

Крок за кроком більшовики завойовували на свій бік трудящих. Великих успіхів у цьому вони добилися і серед солдатів. Бувати в казармах солдати дозволяли тільки більшовицьким агітаторам, які розгорнули роботу, щоб мобілізувати трудящих на вирішальний бій. Київський губернський комісар 18 жовтня просив начальника штабу Київського військового округу надіслати у Білу Церкву війська для придушення можливого збройного повстання. 

Коли стало відомо про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді, більшовики Білої Церкви негайно скликали засідання Ради робітничих і солдатських депутатів і порушили питання про перехід влади до її рук. Готувалася до виступу і контрреволюція. До міста прибували петлюрівські частини. З буржуазно-націоналістичної інтелігенції та інших контрреволюційних елементів створювалися загони «вільного козацтва» і «січових стрільців». Революційно настроєні військові частини гарнізону були роззброєні військами Центральної ради і виведені з міста.  

Наприкінці грудня загін «вільних козаків» вчинив напад на Раду робітничих і солдатських депутатів. Рада перейшла в підпілля і продовжувала свою роботу. Вона в грудні нелегально відрядила свого представника — більшовика П. П. Сломчинського на І Всеукраїнський з’їзд Рад. 

Наприкінці січня 1918 року створюється підпільний ревком, який почав готувати сили для революційного виступу1. На допомогу з Києва поспішали революційні загони. 

18 лютого 1918 року 1-й Український кінний полк, підтриманий бронепоїздом під командуванням А. В. Полупанова, визволив Білу Церкву від петлюрівців. На людному  мітингу була ухвалена резолюція про перехід всієї влади до Рад. Відбулися довибори делегатів до Ради від селян приміської смуги — Заріччя, Олександрії, Ротка. Ревком призначив комісарів на пошту й телеграф, у міліцію,  казначейство та в інші установи. Охороняв місто загін  Червоної гвардії, яким командував міськвійськком А. Й. Гординський. а й г 

10 березня 1918 року Білу Церкву захопили німецькі окупанти. Почалася розправа над прихильниками Радянської влади. Більшовицька організація пішла в підпілля і звідти керувала роботою, допомагаючи створювати партизанські загони в місті й навколишніх селах2. У жовтні губком заснував у Білій Церкві Київський окружний партійний комітет, який очолив революційні сили Васильківського, Канівського, Київського й Сквирського повітів. Налякані піднесенням повстанського руху, окупанти та гетьманська «державна варта» докладали всіх зусиль, щоб розгромити підпільні більшовицькі організації. 6 листопада їм вдалося натрапити на слід більшовицького окружкому і заарештувати його членів. Але міська парторганізація та створений нею ревком продовжували діяти. 

15 листопада до Білої Церкви вступили загони петлюрівців. Тут Директорія збирала сили для походу на Київ. Було сформоване військове ядро з буржуазно-націоналістичних загонів «січових стрільців» чисельністю до 3500 чоловік. Більшовицька організація в умовах петлюрівського терору викривала контрреволюційну політику Директорії, гуртувала сили для боротьби проти неї. 

21 лютого 1919 року 3-й Новгород-Сіверський полк 1-ї Української радянської дивізії після короткочасного бою визволив місто від петлюрівців. 23 лютого в Білій Церкві відбулися військовий парад частин 1-ї Української дивізії та демонстрація трудящих. Це було справжнє єднання населення з Червоною Армією. Трудящі святкували відновлення Радянської влади. 

Розгорнули свою діяльність партійна організація, ревком. 10 квітня 1919 року організаційно оформилися повітовий комітет партії, перший комсомольський  осередок, а 12 квітня — повітревком. 16 квітня відкрилися курси інструкторів-організаторів Радянської влади на місцях. Була обрана Рада робітничих депутатів, у якій більшість складали  більшовики . 

27—ЗО квітня 1919 року відбувся І з’їзд Рад Білоцерківського (Васильківського) повіту, який обговорив питання про організацію Радянської влади на місцях, допомогу Червоній Армії, національне й продовольче питання і схвалив більшовицькі резолюції. З’їзд прийняв рішення про перенесення повітового центру з Василькова до Білої Церкви. 

31 липня націоналізовано найбільші підприємства міста — завод Менцеля, млини Ніренштейна та Айзенштейна. Всі політичні, економічні й культурні починання доводилося здійснювати в складних умовах розрухи й боротьби з куркульськими бандами, які чинили шалений опір, неодноразово робили напади на місто. Важлива роль у цій жорстокій боротьбі з класовими ворогами належала 1-му Білоцерківському батальйону, створеному при повітовому військкоматі. Лише півроку тривала мирна передишка. 25 серпня 1919 року до міста знову вдерлися петлюрівці2, а 1 вересня їхній фронт зімкнувся з денікінським. Почалися грабежі, погроми, розстріли. Перебуваючи в підпіллі, повітова партійна організація керувала створенням партизанських загонів. Діяв повітовий штаб партизанського руху. Партизани мали на озброєнні кулемети і навіть артилерію. З наближенням Червоної Армії партизани активізували бойові дії. 25 грудня повстанські загони чисельністю до 3 тис. чоловік оточили місто. З Києва підійшли частини 12-ї армії, які у взаємодії з партизанами визволили Білу Церкву. Денікінці, які в  паніці тікали з міста, залишили великі трофеї: 11 паровозів, близько тисячі  навантажених вагонів тощо. 

У розореному денікінцями місті лютував голод, людей косив тиф. Повітовий комітет партії і повітревком спрямували зусилля на зміцнення Радянської влади в місті й на селі, відбудову господарства, подолання голоду, поновлення роботи профспілкових, комсомольських та інших громадських організацій, шкіл, клубів, закладів охорони здоров’я. В кінці року діяло 10 споживчих товариств, які об’єднували понад 3500 трудящих4. На початку 1920 року стали давати продукцію завод сільськогосподарських машин, млини, крупорушки, запрацювали майстерні. 

20 квітня відбувся II повітовий з’їзд Рад. 190 його делегатів обговорили закон про землю, розглянули питання відбудови народного господарства, розвитку освіти й охорони здоров’я, обрали повітовий виконавчий комітет. Втілити в життя рішення з’їзду завадив новий ворог: в ніч з 2 на 3 травня польські війська захопили місто. Прокотилася нова хвиля грабежів, насильств, репресій проти партійного і радянського активу. Боротьбою проти окупантів керувала група комуністів, залишених повітпарткомом у підпіллі. Окупація тривала місяць. 

8 червня фастівська група військ під командуванням Й. Е. Якіра і кавалерійська бригада Г. І. Котовського визволили Білу Церкву від білополяків. 

Сумну картину являло місто після вигнання польських інтервентів. Майже всі підприємства через нестачу обладнання й сировини не працювали. Більшість робітників не мала роботи. Місто заповнили біженці. Не вистачало житла, продуктів, палива, медикаментів.  Лютувала епідемія тифу та інших інфекційних хвороб. Тривали напади різних банд. Бандитизм був однією з головних перешкод мирного будівництва. Щоб очистити навколишні райони від банд, сюди прибули частини 1-го корпусу червоного козацтва під командуванням В. М. Примакова. 

Восени в Київській губернії було створено штаби для боротьби з бандитизмом. Один з них містився у Білій Церкві. 

Делегати І повітового з'їзду профспілки «Робземліс». Біла Церква. 1922 р.

У вересні до міста прибув агітпоїзд ім. В. І. Леніна на чолі З Г. І. Петровським, який Делегати І повітового з'їзду профспілки «Робземліс». Біла Церква. 1922 р. подав значну допомогу партійній організації і трудящим Білоцерківського повіту. Г. І. Петровський виступив на міському мітингу, закликав поповнювати лави Червоної Армії. Добровольці крокували вулицями міста з  червоними прапорами під спів «Інтернаціоналу» — вони йшли добивати Врангеля і білополяків. У відбудовний період повітовий комітет партії, партосередки підприємств і установ, профспілки доклали багато зусиль, щоб розв’язати першочергові господарсько-політичні завдання нової економічної політики. В умовах, коли країна переживала голод, насамперед подбали про відродження борошномельної промисловості. Білоцерківські млини, оголосивши себе ударними, виробляли щодоби 10 тис. пудів борошна і 5 тис. пудів різних круп. Про свої трудові успіхи білоцерківці доповідали В. І. Леніну і обіцяли йому невтомно працювати над подоланням господарської розрухи. 

Став постачати села різними знаряддями завод сільськогосподарських машин. У 1921 році він виготовив 120 плугів, 135 борін, 50 культиваторів і 25 сівалок4. Трудящі міста допомагали відбудовувати найважливіші промислові підприємства республіки. В лютому того ж року на загальних зборах службовців радянських установ Білої Церкви одноголосно ухвалено відрахувати 25 %  місячного заробітку для відбудови Донбасу. 

Велику й різноманітну роботу вели профспілки. В квітні 1920 року районна рада профспілок, до складу якої входило 15 галузевих профорганізацій, об’єднувала близько 3000 працівників. Керівною силою в профспілках були комуністи. З 35 чоловік, які входили до ради профспілок, 12 були членами партії. Профспілки організовували допомогу голодуючим. У 1922 році зібрали коштом відрахувань 1992 пуди борошна і один вагон продовольства для допомоги населенню Самари. Профспілки піклувалися також про безпритульних дітей, шефствували над військовими  частинами. Так для організації культроботи серед червоноармійців навчального батальйону був відрахований одноденний заробіток. 

15 лютого 1922 року Білу Церкву відвідали видатні діячі Комуністичної партії М. І. Калінін та Г. І. Петровський, які прибули з агітпоїздом «Октябрьская революция». Вони мали численні зустрічі з трудящими міста і навколишніх сіл, з працівниками повітпарткому та повітвиконкому. Агітпоїзд випускав газети й листівки із закликом подати допомогу голодуючим, організовано провести весняну сівбу. 

20 травня 1923 року Біла Церква стала окружним центром. На той час у місті проживало 38 121 чоловік. 

На кінець 1925 року в Білій Церкві діяло вже 9 підприємств цензової промисловості (металообробних, борошномельних, поліграфічних), де працювало 507 робітників. Валова продукція їх становила близько 2,5 млн. крб. Крім того, працювало 17 нецензових підприємств (харчових, текстильних та інших) з обсягом продукції в 95 тис. крб. і 904 кустарних, які виробляли товарів на 530 тис. крб. Значна частина кустарів була об’єднана в 12 кооперативів2. Вантажообіг залізничної станції досяг майже довоєнного рівня. Торговий оборот у 1924/1925 господарському році становив 7 млн. крб. На державну торгівлю припадало 27,7 % обороту, на кооперативну — 15,1 % У приватній роздрібній торгівлі було близько 700 торгових точок. 

Бурхливо розвивалася соціалістична культура. Влітку 1920 року проведено реформу шкіл, розпочату ще до білопольської інтервенції. Замість багатьох видів і типів шкіл було створено 24 трудових школи 1-го (молодшого — 1—4 класи) та 2-го (старшого — 5—7 класи) концентрів (13 українських, 1 російську, 7  єврейських та 3 польських). В них навчалося 3407 учнів. На базі двох гімназій (чоловічої і жіночої) восени того ж року відкрили вищі 3-річні педагогічні курси (пізніше педтехнікум), сільськогосподарський технікум з агрономічним та механічним відділеннями (він готував агрономів та інженерів вузького профілю), промислову та кооперативно-торговельну профшколи. 

Першочерговим завданням була ліквідація неписьменності. В цій справі велика увага приділялася системі лікнепів. 1925 року засновано районне відділення товариства «Геть неписьменність!», яке створило 63 групи лікнепу. В них оволодівали грамотою 2450 осіб дорослого населення міста4. До числа викладачів залучалися працівники народної освіти, комсомольці, широкі кола інтелігенції. Для ліквідації безпритульності дітей у Білій Церкві відкрили шість дитячих будинків. 

З кожним роком зростало число шкіл і учнів. У 1925 році в школах працювало 109 вчителів. У тому ж році запроваджено загальне початкове навчання. У відбудовний період у місті було створено розгалужену мережу культурно-освітніх закладів. 1921 року в приміщенні театру ім. В. І. Леніна  (колишній «Експрес») відкрилася міська бібліотека з безплатною читальнею6. В липні розчинили двері робітничий клуб ім. Комінтерну, пролетарський театр ім. О. М. Горького7. 

Розвивалося театральне життя. Ще 1919 року в місті почав працювати драматичний гурток школи молодших командирів 45-ї стрілецької дивізії ім. В. І. Чапаева. Цей, значний на той час, культурно-виховний осередок здійснив постановку п’єси про Спартака, яка була показана того ж року, в день річниці дивізії. На виставі був присутній Г. І. Котовський, прославлений полководець, герой громадянської війни. 2 грудня 1920 року Київський російський театр вперше на білоцерківській сцені поставив п’єсу «Злочин і кара» (за романом Ф. М. Достоєвського). Влітку 1921 року створюється постійна українська театральна трупа. Видатною подією в театральному житті міста були виступи тут Київського драматичного театру, при якому існували студія театрального мистецтва, режисерські курси для аматорів. Організатором цієї справи був видатний український радянський режисер і актор, народний артист УРСР О. С. Курбас з групою київських акторів2. 1923 року засновано філіал театру «Березіль», відомий як Третя театральна майстерня мистецького об’єднання «Березіль». У 1924 році вона перетворилася на перший у республіці Мандрівний зразковий театр для села, яким керував відомий режисер Я. Д. Бортник. Театр виїздив на гастролі за межі Білоцерківщини. В 1925 році переважно з робітничої та селянської молоді — студентів педагогічного та  сільськогосподарського технікумів, а також частини учасників колишньої Третьої майстерні «Березіля», створено напівпрофесіональний театр, який мав назву «Білоцерківська округова театральна майстерня». В 1923 році організовано краєзнавчий музей. 

Нові перспективи розвитку міста відкрилися в роки соціалістичної індустріалізації країни. Партійна організація міста на початку 1926 року налічувала в своїх рядах 152 комуністи, об’єднаних у 25 осередках4. У березні 1927 року IX окружний з’їзд Рад затвердив основні завдання щодо дальшого розвитку промисловості, торгівлі, культури й освіти, поліпшення медичного обслуговування, розширення житлового будівництва в Білій Церкві. 

В місті розгорнулися роботи по реконструкції заводу сільськогосподарських машин ім. 1 Травня, цегельних підприємств, електростанції, тютюновогільзових  фабрик, друкарні, підприємств переробки сільськогосподарської продукції. У 1927— 1929 рр. збудовано механізовані цегельний та черепично-бетонний заводи, міський водогін, першу чергу каналізаційної мережі, елеватор, хлібопекарню5. На базі великих покладів високоякісного граніту, каоліну та інших копалин району  розгорнулося виробництво будівельних матеріалів. 31 жовтня 1927 року, напередодні X річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції, на Рибачій скелі над річкою Рось в урочистій обстановці закладено фундамент нової електростанції. 

Велику допомогу партійним і радянським організаціям міста надав Центральний Комітет КП(б)У та уряд Радянської України. В 1927/1928 господарському році збільшено асигнування на відбудову окружного центру, розвиток міської промисловості, будівництво комунальних підприємств, культурно-освітніх закладів. 

У зв’язку з подальшими змінами адміністративно-територіального поділу республіки 1930 року було ліквідовано Білоцерківський округ, Біла Церква стала центром однойменного району, який 1932 року увійшов до складу Київської області. 

Партійна організація міста, що налічувала 1930 року 452 комуністи, об’єднаних у 29 осередках, очолила боротьбу за дострокове виконання першої п’ятирічки. На заводі ім. 1 Травня ширився рух за зниження собівартості продукції та підвищення продуктивності праці й рентабельності підприємства, економію коштів. Здійсненню цих завдань сприяла механізація виробництва. Завод було оснащено новими машинами й механізмами, які набагато полегшили працю робітників. Колектив підприємства оголосив себе ударним. На той час 72 %  робітників постійно перевиконували виробничі завдання. 

Колектив першотравневців успішно справився з виконанням урядового завдання щодо освоєння й випуску складних машин і механізмів, зокрема, пневматичних бавовняно-збиральних машин. Виконуючи почесне замовлення, приклад трудового героїзму показали ветерани заводу — ковалі І. Горчинський і П. Мельниченко, ливарники М. Бойко і М. Ляшенко та інші. Від них не відставала й молодь.  

Комсомольці І. Рибченко, М. Брицький, Ф. Шевчук систематично виконували по 2 - 2,5 норми. 

Білоцерківці достроково завершили перший п’ятирічний план. У місті стали до ладу друга електростанція, взуттєва фабрика, завод комбінованих кормів, консервний завод, ковбасна фабрика та інші підприємства. 

Корінні зміни сталися в торгівлі. Якщо в 1926—1927 рр. на соціалістичний сектор припадало 58,4 % товарообороту, то в наступних роках він здобув  провідне місце. 

З початком масового колгоспного руху в країні для роботи в селах було  відряджено 256 комуністів або 57 % складу міської парторганізації і 60 %  комсомольців міста, які допомогли створити й зміцнити колгоспи3. Окружна рада профспілок також організувала в місті ЗО робітничих бригад, які були надіслані в села. 

Зросло шефство промислових підприємств над колгоспами. 22 лютого 1931 року  партійний комітет заводу ім. 1 Травня організував масовий весняний похід у с. Шкарівку. 250 робітників і членів їх сімей допомогли селянам полагодити реманент, підготувати насіння до сівби. 

Наприкінці 20-х – на початку 30-х років власне місто Біла Церква займало невелику територію в межах нинішнього його центру. Тут розміщувались нечисленні тоді промислові підприємства, різноманітні кустарні артілі і майстерні, відомі далеко в окрузі торгові центри, зведені ще за кошт графині Браницької, медичні, навчальні, освітні, культурно-масові заклади і владні структури округи та району. Значну частину становило єврейське населення, жили також поруч з українцями поляки, росіяни, нечисленні групи інших національностей. З трьох боків це власне місто оточували практично повністю українські села Заріччя, Роток та Олександрія (нині це мікрорайони Білої Церкви). Короткі відстані, родинні зв’язки жителів міста і прилеглих сіл робили спільними і радощі, і болі того часу.

Згортання політики НЕПу призвело до скорочення у місті всіх видів приватного підприємництва. Заготівельна криза 1928 року потягла за собою нове "загвинчування гайок". В першу чергу були реквізовані приватні млини, чим держава взяла під свій повний контроль хлібомольний процес як перший етап хлібопекарства. З того часу кожен мішок змеленого зерна був під пильним оком численних державних структур, що через кілька років зіграло свою трагічну роль у створенні передумов спланованого голоду.

с. Заріччя, 1928 рік.Перша хлібна валка у колгоспі "ІІІ-й вирішальний" 

У 1930 році в ході нового адміністративно-територіального поділу республіки була ліквідована Білоцерківська округа, яка становила майже третину нинішньої Київщини, а значно урізані території увійшли в Білоцерківський район з центром у Білій Церкві. У 1932 році район увійшов у новостворену Київську область. Швидкими темпами йшла у Білій Церкві індустріалізація. В короткий термін стали до ладу нові цехи заводу "Сільмаш", друга електростанція, взуттєва і деревообробна фабрики, завод "Хімпрому", другий за потужністю в СРСР цегельний завод, завод комбікормів і консервний, ковбасна фабрика, підприємство "Трудткач", кар’єри торфу і каменоломні.

В селах же розгорталась колективізація. Головним гаслом VІІ окружного з’їзду КНС (комітетів незаможних селян) було: "Зробимо Білоцерківщину гігантом-колгоспом до весни 1930 року". А оскільки в колгоспи охоче йшли тільки бідняки, які не мали на чому, а часто й не хотіли сумлінно працювати, справи в колгоспах ішли погано. Швидко знайшли причину: винен куркуль, який всіляко шкодить становленню колгоспів, і засіб боротьби з ним: знищення як класу. Тільки на Заріччі в колгоспі "Нове будівництво" протягом лютого-березня 1930 р. було розкуркулено 6 родин. Масова колективізація у прилеглих до Білої Церкви селах проходила під жорстким пресом: або ти в колгоспі, або куркуль чи підкуркульник. Тож якщо у жовтні 1930 р. в колгоспах об’єднувалось близько 25 % селянських господарств, то навесні 1932 р. ця цифра становила уже більше 60 %. Але неорганізованість, невміння і часто небажання працювати на один казан призвели до того, що вдалось засіяти лише 30 % посівних площ, та й ті не всі були оброблені. Саме про такий стан на Білоцерківщині доповідав у квітні 1932 року секретар ЦК КП(б)У

С.В. Косіор Сталіну (З листа секретаря ЦК КП (б)У С.В. Косіора секретарю ЦК ВКП(б) Й.В. Сталіну про економічне і політичне становище у південній частині степових районів України і продовольчі труднощі. 26 квітня 1932//Под знаменем ленинизма– 1990. – № 8. – С. 66).

Замість того, щоб шукати економічні шляхи поліпшення стану в сільському господарстві, влада вдалась до найпростішого і найпримітивнішого – віднімання хліба силою. Для здійснення хлібопоставок у прилеглі села з Білої Церкви було відряджено 256 комуністів (57 % складу міської організації), та 60 % комсомольців міста. Саме вони організовували сільський люмпен з комітетів незаможних селян на вигрібання з селянських обійсть всіх харчових припасів, готуючи Голодомор. В хід пішло все: залякування, нові розкуркулювання навіть середняків з ярликом "підкуркульник", наган, показові судові процеси, гезетне слово.

Ось кілька прикладів. Стаття газети «Радянська нива» від 27.01.1932 р. «Геть зривників із лав робітників»: "...П’ять чоловік уповноважених протягом півдня копали у Сікори Василя в помешканні на Заріччі на глибину до 2-х метрів – а таки відібрали 15 пудів хліба», – про таке пише газета “Радянська нива” від 27 січня 1932 р. Про те, що господар приховав його від державних грабіжників для своєї сім’ї, аби та не вимерла з голоду, газета, звісно ж, не писала. "В селі Олександрія знайшли прихований немолочений урожай у Марчука М., Ферта Семена" (газета “Радянська нива” від 1 лютого 1932 р. № 14), на Ротку – у Бойка Демка, Мельниченка Терешка та ін. (“Радянська нива” від 14 лютого 1932 р. № 23). 

с. Олександрія, 1931 рік.Обмолот хліба в колгоспі "Боротьба".

Всі села, що нині є Білою Церквою, за пасивний спротив дикій колективізації і викачуванню з селян хліба заносились на «чорну дошку», що означало жорсткі санкції проти жителів, аж до приречення значної частини мешканців на голодну смерть: с. Заріччя – підтверджується публікаціями в Білоцерківській газеті «Радянська нива» від 08.09.1932 р. та від 14 лютого 1932 р.; с. Роток – «Радянська нива» від 22.09.1932 р. та 14.02.1932 р.; с. Олександрія – «Радянська нива» від 27.08.1932 р., 31.08.1932 р. та 14.02.1932 р.

Пограбоване, морально розчавлене село повільно сповзало у прірву голоду. Голоси одинаків, які наважувались публічно заявляти про смертельну небезпеку, що нависла над українським селом, чули хіба що спецслужби ГПУ-НКВС, аби вчасно нейтралізувати такого "антирадянського елемента" і "шкідника".

Одним з таких правдошукачів був наш земляк член ЛКСМУ Г.І. Ткаченко, який написав лист секретарю ЦККП(б)У С.В. Косіору: «На Білоцерківщині в колгоспах, в яких було коней 100-150, зараз тільки 40-50, та й ті такі, що падають. Люди страшно голодують. Я просто не розумію. І якщо б мені хто-небудь авторитетно доводив хоча б десь в 1927-28 pp., що при Радянській владі можуть помирати на роботі з голоду, я не повірив би, висміяв би, а то і зовсім прогнав би його, вважав ідіотом, контрреволюціонером і як завгодно. Ну, а що ми маємо зараз? Десятки і сотні випадків, коли колгоспники виходять в поле і зникають, а через кілька днів находять його аж протхнутим і так його без жалю, ніби це звичайна річ, заривають в яму і квит. А на другий день цього ж, який заривав попереднього, знаходять труп, – мруть з голоду» (лист члена ЛКСМУ Г.І. Ткаченка секретарю ЦККП (б)У С.В. Косіору. 18 червня 1932 року// Под знаменем ленинизма. – 1990. –№ 8. – С. 66).

Особливого розмаху голод і смертність від нього набирають у 1933 році. Не маючи, крім газети «Радянська нива», жодного архівного документа, дослідниками Голодомору, центрами збору інформації встановлено факти вимирання цілих сімей, а дані перепису населення с. Роток (тепер – частина міста Біла Церква) 1926 року та стаття із газети «Радянська нива» від 08.03.1934 р. № 51 про чисельність працездатних в колгоспі «Перемога» на Ротку (перепис – 7731 чол., стаття – 884 чол.) красномовно свідчать про «успішність» колективізації і «досягнення» в знищенні українського народу.

Оскільки нам невідомі і малоймовірно, що стануть відомими (адже архівних матеріалів тих років, що свідомо нищились за розпорядженнями ДПУ, а вцілілі рештки згоріли в 1941-му, відновити неможливо) точні статистичні матеріали, які б освітили динаміку росту населення у Білій Церкві за 20–30-ті роки, то були опрацьовані матеріали опосередкованого характеру, що показують тенденції по народжуваності в місті за перші чотири десятиліття XX ст.

Були оброблені подвірні описи передмість Білої Церкви – Заріччя, Олександрії, Ротка і Залізничного селища 1941-1942 рр., списки мобілізованих, які були подані на розшук до Червоного Хреста (1941 р.), та реєстри загиблих на фронтах 2 Світової війни. Частково були використані матеріали облікової картотеки паспортного столу Білої Церкви 1941-1943 рр.

Перший спад народжуваності припадає на 1913-1920 роки, що пов’язано з мобілізаціями першої світової та громадянської воєн. Найбільші спади припадають на 1917 (209 народжених) і, трохи менший, на 1919 (253 народжені) роки. Різкий підйом народжуваності у 1918 р. пояснюється демобілізацією і відносно мирним життям. Потім знову спад – громадянська війна. З 1920 р. починається підйом народжуваності, що обривається спадом 1930-1935 рр., нижча точка якого припадає на 1933 р. (134 народжених).

Якщо ж взяти до уваги те, що динаміка народжуваності зафіксована станом на 1941-1943 рр. й тому не враховує померлих за досліджуваний період, то впадає в око та обставина, що навіть мінімум першого спаду (1917 р.) майже на третину більший мінімуму 1933 р.

Відсутні дані по довоєнному населенню центральної частини Білої Церкви, заселеної євреями. Одна частина з них покинула місто напередодні окупації, а ті, що залишились, потрапили під фашистські репресії й були або розстріляні, або опинились у концтаборах.

Зібраний матеріал дає результати, які частково приводимо в таблиці:

Примітка: ч – чоловік, ж – жінка, БЦ – Біла Церква, Зс – Залізничне селище, Зрч – Заріччя, Олк – Олександрія, Ртк – Роток, Вск – військові, мешканці м. Біла Церква.

Якщо взяти до уваги народжуваність за 1936-1940 роки, яка у середньому склала 532 немовлят, то на період 1931-1935 років цей показник складає 227 новонароджених, тобто 42,7%, а показник 1933 р. становить 25,2% Таким чином, в період Голодомору шанс на життя мало одне з чотирьох білоцерківських немовлят.

Як уже згадувалось вище, перепис 17 грудня 1926 р. зафіксував, що у Білій Церкві мешкало 42124 жителі, з них 20183, тобто приблизно 47,8 % – у прилеглих сільських околицях. Ще один перепис у місті зробила в роки окупації міста німецько-фашистськими загарбниками нова міська влада в ході паспортизації місцевого населення та реєстру мешканців. На третій квартал 1942 р. по місту було зареєстровано 15500 жителів. Крім того, в передмістях Заріччя – 5660, Роток – 4165, Олександрія – 4670 мешканців, всього 29995 жителів.

Якщо врахувати, що кількість мобілізованих на фронт і евакуйованих в тил білоцерківців становила приблизно кількість приросту населення Білої Церкви за період з 1926 року по червень 1941 року, то опосередковано виходимо на "чорну дірку" у прирості населення Білої Церкви, що дорівнює приблизно 4,8 тисячі чоловік. З історії міста відомо, що його центр, населений в основному єврейством, робітничим класом, кустарями, торгівцями і службовцями, у 30-х роках минулого століття навіть при єжовсько-беріївських чистках таких відчутних втрат не зазнавало. Цю велику цифру людських втрат можна пояснити лише одним: страхітливими голодоморними жнивами 1933 року на селянських околицях Білої Церкви.

Отже, за відсутності прямих доказів шляхом вище наведених розрахунків можна з великою імовірністю допустити, що під час голоду Біла Церква в її нинішніх межах втратила близько 4,7-5 тисяч чоловік або 23,7 % свого населення за рахунок розіп’ятих на "чорних дошках" більшовицького Голодомору , масово вимираючих сіл Заріччя, Ротка і Олександрії.

На жаль, відсутність будь-яких документальних свідчень тієї пори і міграційні процеси не дають ніяких шансів на підтвердження цієї дуже правдоподібної цифри втрат Білої Церкви від голоду.

Пам’ять невинно убієнних голодом вшановано хрестом на кладовищі «Зарічанське», який встановили жителі Заріччя, та меморіалом на місці масових поховань при виїзді на київську дорогу, відкритим 16.09. 1993 р. (скульптор Мосендз Г.М., архітектор Стукалов О.К.).

Опитування свідків Голодомору 1932-1933 років, які пережили його у Білій Церкві, дало змогу встановити прізвища 108 жителів, померлих лютою голодною смертю.

Мартиролог

Мартиролог жителів м. Біла Церква – жертв Голодомору 1932-1933 років укладено за свідченнями очевидців Дорошкова П.Б.,1926 р.н.; Дупляк М.Т., 1920 р.н.; Ригас-Голяк Ф.С., 1918 р.н., Шутенко Г.П., 1925р.н.; Рябушея В.П., 1928 р.н.; Поліщука М.Ф., 1928 р.н.; Кузнєцової В.М., 1925 р.н.; Бойко Г.М., 1924 р.н.; Кирилової Н.Д., 1923 р.н.; Лепетинської Т.І., 1927 р.н; Коломієць В.П., 1925 р.н.; Швидун К.М., 1921 р.н.; Швидун М.М., 1913 р.н., та інших, записаними протягом 1991-2008 років: письменником Володимиром Іванцівим – вміщені у книзі «Голокіст» (К., «Український письменник», 1992); працівниками бібліотек міста, зокрема Ніконенко Т.Д.: Чаюн-Пархомчук Н.В. – працівником Червоного Хреста; працівниками освіти – Щербань Л.О. та ін.,; студентами вищих навчальних закладів та учнями шкіл міста.

Дендрологічний парк «Олександрія», зруйнований у роки громадянської війни, було відбудовано і як пам’ятник садово-паркового мистецтва в 1934 році оголошено державним заповідником. 

В 1940 році працювали 7 середніх, 7 семирічних і дві початкові школи, вечірня школа для дорослих, музична школа і спеціальна школа для глухонімих дітей, у яких навчалося понад 7 тис. учнів4. Піонери міста мали добре обладнаний Палац піонерів. Діяли також 10 дитсадків та 3 дитячих будинки. На початку другої п’ятирічки в місті повністю ліквідували неписьменність серед дорослого населення. 1931 року сільськогосподарський політехнікум, який працював на правах вищого навчального закладу, реорганізовано в зооветеринарний інститут.  Продовжували готувати спеціалістів педагогічний технікум, медичне училище, робітфак, колгоспна й кооперативна школи. Було створено комбінат робітничої освіти для підготовки фахівців середньої кваліфікації, потрібних заводам, радгоспам і колгоспам. 

Сучасна будівля драматичного театру ім П. К. Саксаганського (місто Біла Церква)

У передвоєнні роки в місті діяли Обласний український драматичний театр ім. П. К. Саксаганського, створений у 1933 році, будинок культури, 8 клубів, 27  червоних кутків на підприємствах, 2 кінотеатри, 6 стаціонарних кіноустановок, 40 бібліотек, парк культури й відпочинку з літнім театром та інші культурно-освітні заклади. 

У перші ж дні війни понад 6 тис. білоцерківців добровільно і як мобілізовані пішли в Діючу армію. Ті, хто залишався в місті, самовіддано працювали під лозунгом «Все для фронту, все для перемоги!». 

З перших днів війни міський комітет партії став бойовим організатором всенародної боротьби з ворогом. Були створені винищувальні загони, народне ополчення, провадилося будівництво оборонних споруд на околицях і в самому місті. За короткий час промислові підприємства були переведені на випуск воєнної продукції. 

З наближенням фронту розпочалася евакуація населення, підприємств і матеріально - культурних цінностей. 

Внаслідок варварських бомбардувань Білої Церкви ворожою авіацією, що почалися вночі 6 липня 1941 року, населення зазнало великих втрат, а місто —  руйнувань. 16 липня фашистські полчища вдерлися у місто. 

Майже три роки німецько-фашистські варвари плюндрували й руйнували Білу Церкву, катували і знищували радянських людей. У серпні 1941 року гестапівці заарештували 19 комуністів і розстріляли їх у центрі міста на площі В. І. Леніна. 

В 1943 році за відмову працювати на німецьких окупантів фашисти повісили жителя Ротка М. Т. Гапоненка, який перед смертю заявив: «А все ж таки на фашистів не робив і не буду робити!». Після звірячих катувань нескореними загинули члени партії О. Н. Колесникова, Н. Г. Базарницька та багато інших радянських патріотів. Фашисти розстріляли і замучили 1000 чоловік партійних і радянських працівників. А всього за неповними даними фашистські загарбники замордували в період окупації понад 5500 жителів міста та понад 20 тис. радянських військовополонених, вивезли на каторгу до Німеччини 3026 радянських громадян. 

Радянські люди не скорилися ворогові. Вони відповіли на звірства гітлерівців всенародним опором. В окупованому місті комуністи створили спочатку підпільну групу. На партійних зборах, які відбулися 6 березня 1942 року, було обрано бюро райкому партії, до складу якого увійшли В. К. Супинський, В. Д. Шутенко, В. Ф. Аханов, І. В. Возбранний, А. А. Дементьев, Г. Тимошенко4. Підпільний райком партії, постійним місцем перебування якого було с. Трушки, відразу ж розгорнув активну діяльність, створюючи в місті та районі підпільні  організації, які невдовзі об’єднали 230 чоловік. 

Почали діяти 10 диверсійних груп, зокрема активно діяла така група на заводі ім. 1 Травня. Вона налічувала 68 чоловік, мала гвинтівки, кулемети, пістолети та іншу зброю. Патріоти вели масово-роз’яснювальну роботу, здійснювали диверсії на заводі під час ремонту танків, артилерійських установок, автомашин та іншої бойової техніки. Але німцям вдалося натрапити на слід групи. Вони ув’язнили і стратили понад 20 чоловік. У числі патріотів загинув тоді організатор і керівник групи І. М. Бушуєв. Незважаючи на тяжкий удар, група продовжувала свою  роботу. Самовіддано діяли і інші групи. Вони рятували радянських людей від  німецької каторги, викрадали зброю, бланки перепусток і довідок, передаючи все це  партизанам. Однак гітлерівцям вдалося вистежити і заарештувати підпільників. Після страхітливих знущань славні патріоти-комсомольці 3. Поволоцький, К. Макаров, А. Шутенко були страчені. 

У квітні 1943 року на 71 км від Білої Церкви у напрямку Києва Г. Гончаренко, який входив до диверсійної групи Ільїна, підірвав військовий ешелон гітлерівців — було знищено 40 вагонів з військовою технікою, вбито 300 солдатів і офіцерів ворога. Активно працювали серед населення підпільники Л. Д. Дем’янов, Г. С.  Волошина, В. І. Палагін, В. В. Михалець, Л. П. Крижанівська, М. О. Москалець та інші. Вони діставали зброю, одяг, документи, надавали притулок радянським  військовополоненим, розповсюджували антифашистські листівки, повідомлення Радінформ- бюро, викривали брехливу пропаганду ворога, закликали населення саботувати заходи окупантів. 

На території міста діяла підпільна патріотична група, до якої входили лікарі, медсестри, санітарки. Лікарі І. Є. Трегубов, Л. І. Саєнко та інші лікували поранених радянських воїнів, постачали підпільників і партизанів медикаментами й перев’язочними матеріалами, видавали довідки, щоб допомогти населенню уникнути вигнання до фашистської Німеччини. За рішенням підпільного райкому партії у травні 1943 року було створено партизанський загін «Сокіл», у складі якого налічувалося понад 100 чоловік. Організатором і першим командиром був комуніст, офіцер  Червоної Армії І. П. Крижанівський, комісаром — І. Ю. Москаленко. Після загибелі І. П. Крижанівського загін очолив комуніст 3. Г. Шелест. З травня 1943 по січень 1944 року партизани розгромили6поліцейських комендатур і сільських управ, розстріляли 12 поліцаїв, знищили 11  автомашин, 46 підвід з награбованим майном, вивели з ладу 10 молотарок, 4 трактори, 36 сепараторних пунктів, 6 км телефонної лінії, звільнили понад 1000 чоловік від  вивезення до німецької каторги і провели ряд інших бойових операцій. 

Коли Червона Армія у вересні 1943 року розпочала форсування Дніпра, гітлерівське командування, надаючи великого значення Білій Церкві як важливому опорному пункту, стягнуло сюди великі відбірні мото-механізовані частини. В листопаді — грудні 1943 року в районі міста відбулися запеклі бої, в яких війська 1-го Українського фронту розгромили німецько-фашистські війська і створили умови для оточення та знищення ворожого угруповання в Корсунь-Шевченківській операції 1944 року. 

Монумент визволителям Білої Церкви від німецької окупації

Ранком 4 січня 1944 року Біла Церква була повністю визволена від німецько-фашистських окупантів. У боях за місто відзначилися 8-а гвардійська танкова бригада, 33-я артилерійська бригада, 3-й гвардійський гаубичний артилерійський полк, 317-й гвардійський винищувальний протитанковий полк, 1667-й винищувальний протитанковий артилерійський полк, 499-й  мінометний полк, 328-й^гвардійський мінометний полк, яким було присвоєно назву «Білоцерківських»3. < Перша Чехословацька окрема бригада в СРСР під  командуванням Людвіка Свободи, яка відзначилася в боях за визволення Білої Церкви, була нагороджена орденом Богдана Хмельницького 1-го ступеня4. На знак глибокої пошани до світлої пам’яті радянських і чехословацьких воїнів, що полягли в боях за визволення Білої Церкви, на братських могилах встановлено пам’ятники. 

Тисячі воїнів-білоцерківців відзначились у боях за Батьківщину. Серед них — прославлений снайпер 25-ї Чапаєвської дивізії — Герой Радянського Союзу Л. М. Павличенко, яка знищила понад 300 фашистів і навчила багатьох бійців, снайперської справи5. Безсмертний подвиг здійснив колишній робітник заводу ім. 1 Травня комсомолець І. Т. Зінченко під час боїв на Орловсько-Курській дузі. 7 липня 1943 року вранці на позицію, яку обороняв кулеметний взвод гвардії старшого сержанта І. Т. Зінченка, ворог кинув понад 60 танків. Гвардійці мужньо билися, підпаливши чимало ворожих машин. Кілька танків усе ж прорвалися до окопів кулеметників. П’ять гранат було у І. Т. Зінченка. Комсомолець віддав життя, заступивши своїм тілом шлях ворогові. І. Т. Зінченку посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу6. Високого звання Героя Радянського Союзу удостоїлися також білоцерківці М. О. Кириленко, І. К. Пасинок, В. І. Логінов, О. П. Дорофєєв, О. Є. Кривець, П. А. Цегельний. 

Гітлерівські варвари завдали великих збитків місту. На руїни і попіл було перетворено 25 промислових підприємств, у т. ч. завод ім. 1 Травня, 5-й державний млин, хлібозавод, взуттєву фабрику, цегельний завод, електростанцію, міськпром-комбінат, а також вокзал і всі споруди залізничної станції. Окупанти зруйнувалиj міське господарство, зруйнували й пограбували навчальні, культурно-освітні, медичні заклади та торговельні підприємства, значної шкоди завдали житловому фонду. Ворог заподіяв збитків місту на суму понад 130 млн. карбованців. 

Відроджувати Білу Церкву допомагали всі народи нашої країни. Трудящі Москви надіслали верстати для заводу ім. 1 Травня та взуттєвої фабрики, устаткування для промартілей, електроводолікарні, автобуси для міста. Меблева фабрика одержала устаткування з Костроми та Куйбишева. Трудящі Ленінграда подбали про запасні частини для міської електростанції. Сільськогосподарський інститут одержав книги, навчальні посібники, наочне приладдя з Омська, Новосибірська та інших міст. 

Завдяки самовідданій праці трудящих, братній допомозі всіх радянських народів рани, заподіяні окупантами місту, були швидко заліковані. У відбудову промисловості та житлового фонду вже у 1944 році було вкладено близько 20 млн. крб. На кінець року стали до ладу 23 промислові підприємства, відремонтовано 1125 будинків з житловою площею 122,3 тис. кв. метрів2. Тоді ж було відбудовано 11 шкіл, сільськогосподарський інститут, педагогічне, медичне, ремісниче училища, музичну школу. Відкрито новий навчальний заклад — сільськогосподарський технікум. Розпочали роботу драматичний театр ім. П. К. Саксаганського, кінотеатр, клуб промкооперації, краєзнавчий музей, дві міські бібліотеки (для дорослих і дитяча). Протягом 1944—1945 рр. було відновлено 37 лікувально-профілактичних закладів, 70 торговельних підприємств. У 1945 році промислові підприємства міста дали продукції у два з лишком рази більше, ніж у 1944 році4. За активну участь у відбудові народного господарства 681 трудівника  нагороджено медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.» 

Білоцерківці давали фронту не лише промислову продукцію і продовольство, а й свої трудові заощадження. В 1944 році вони внесли до фонду перемоги над німецько-фашистськими загарбниками 1,2 млн» крб. грішми і облігаціями державних позик. На кошти трудящих було збудовано Білоцерківську ескадрилью бойових літаків. У післявоєнний період розгорнулося масове соціалістичне змагання, яке  відіграло величезну роль в успішному виконанні народногосподарських завдань. На заводі ім. 1 Травня в 1946 році ним було охоплено 156 робітників. Всі вони виконували по дві—три і більше норм.  Змагання підносило творчу ініціативу  робітників, допомагало виявляти резерви виробництва, застосовувати нові методи організації праці, широко впроваджувати раціоналізаторські пропозиції. 

Протягом 1959-1965 рр. в місті добудовано та введено в дію 14 нових підприємств, розпочато будівництво Білоцерківського шинного комбінату.

На сьогодні основними напрямами економічної діяльності міста є промисловість, будівництво, розвиток малого підприємництва. Найбільшу питому вагу в загальному обсязі виробництва промислової продукції займає галузь виробництва гумових та пластмасових виробів.

Переважними галузями, які формують обсяги промислового виробництва міста, ° хімічна та нафтохімічна, машинобудівна, целюлозно-паперова, харчова та ін.

Інтелектуальний та виробничий потенціал найбільшого промислового міста області дозволяє Білій Церкві вільно конкурувати не лише на ринках України, а й далеко за її межами.

У місті працюють 49 промислових підприємств, у тому числі 2 - державної форми власності. Найбільш потужними °: ЗАТ "Росава" - виготовлення автошин; ТОВ "Інтер- ГТВ" - виготовлення формових та неформових гумово-технічних виробів; ЗАТ НВФ "Ферокерам" - виготовлення феритових виробів; ЗАТ "Білоцерківська теплоелектроцентраль" - виробництво теплоенергії та електроенергії; ВАТ "Трібо" - виробництво азбестотехнічних виробів.

КП "Білоцерківхлібоїродукт" та ВАТ "Білоцерківська книжкова фабрика" - сучасні модернізовані підприємства, найбільші у Східній Європі. їх продукція надходить до 45 країн світу.

Фірма "Дригало", СП "Укрінтерм", ТОВ СП "Бегленд", ПП "Маршалок" - сучасні підприємства, створені в роки незалежності України.

Активно розвивається приватний бізнес: працюють близько 2000 малих підприємств та понад 15000 підприємців-фізичних осіб.

Місто підтримує взаємовигідні партнерські відносини з містами-побратимами: Польщею, Словаччиною, Грузію, Білоруссю, Литвою, Росією.

Загальна середня освіта міста представлена одним ліцеєм, двома гімназіями, п’ятьма спеціалізованими школами, одним колегіумом, 14 школами І-ІІІ ступенів, однією школою І ступеня, спеціальною школою для дітей з вадами розумового розвитку, двома вечірніми школами, одним приватним НВК. Місто налічує 35 дошкільних закладів.

потреби населення міста у здобутті професійної підготовки задовольняють 4 технічних училища, серед яких технічний ліцей та два вищих професійних училища.

На території міста працює Білоцерківський національний аграрний університет, Білоцерківський інститут економіки та управління вищого навчального закладу "Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна", п'ять закладів І-ІІ рівнів акредитації, а саме: технолого-економічний коледж БНАУ, гуманітарно-педагогічний коледж Київського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних кадрів, медичний коледж, Білоцерківський 

коледж сервісу та дизайну, Білоцерківський коледж Товариства сприяння обороні України, а також шість філій та представництв ВНЗ Києва і Харкова.

У Білій Церкві працюють 24 ЛПЗ міського та обласного підпорядкування. Здоров'ям жителів міста опікуються: 8 лікарняних закладів, 10 поліклінік, у т.ч. 3 стоматологічні поліклініки, реабілітаційний центр для дітей, хворих на церебральний параліч, психо- неврологічний інтернат, профілакторій "Діброва", територіально-медичне об’єднання.

У МІСТІ широко розвинені фізкультурно- оздоровча та спортивна інфраструктури. До послуг населення - 4 стадіони, 4 футбольних поля, 59 спортивних майданчиків, 6 плавальних басейнів, 8 ДЮСШ, Київський обласний ліцей-інтернат фізичної культури та спорту; діють 5 спортивних клубів. У чемпіонатах України МІСТО представляють команди: "Рось-Університет" - волейбол, вища ліга; "Спорт ліцей-Університет" - волейбол, вища ліга; "РОСЬ" І "Арсенал" - футбол, друга ліга; "Спорт ліцей" - баскетбол, перша ліга.

До складу збірних команд України входять понад 50 Білоцерківців, а за роки незалежності Білу Церкву на ОЛІМЇІЙСЬКИХ іграх представляли 11 спортсменів.

Особливістю мистецького життя Білої Церкви ° діяльність Будинку органної та камерної музики, Музично-драматичного театру ІМ. Ї.К. Саксаганського, міського центру культурних та соціальних зав’язків.

До послуг населення: 3 палаци культури, 6 клубів, 3 ДШМ, 2 ДМШ, ЦТДЮ "Соняшник", Будинок художньої творчості, Будинок юних техніків, 13 бібліотек з Інтернет-цент- ром, кінотеатр ім. О. Довженка на 600 місць, краєзнавчий музей, в якому зосереджено ЇО- над 75 тис. експонатів. У школах естетичного виховання навчаються близько 2,5 тис. учнів. Діють 11 національно-культурних товариств та міських творчих спілок під опікою обласного об'єднання культурних товариств "Єдність і Злагода", філософське товариство, близько трьох десятків закладів культурно-мистецького та дозвіллєвого призначення.

Транспортна галузь ° важливою складовою у структурі господарського комплексу міста. У Білій Церкві надають послуги з перевезення пасажирів чотири приватних підприємства на 22 міських автобусних маршрутах та тролейбусне управління на 5 тролейбусних маршрутах.

У Білій Церкві зареєстровано понад 40 релігійних громад, у т.ч. 10 громад Української православної церкви, римо- католицька церква, громада іудеїв, мусульманська парафія та інші. Є 5 церков, каплиця, жіночий монастир Святої рівноапостольної Марії-Магдалини, 4 Будинки молитви.

У місті працюють 3 місцеві телестудії, 14 місцевих газет, студія місцевого радіо-мовлення. Діють 95 міських організацій політичних партій, близько 200 громадських організацій.

Біла Церква - батьківщина багатьох діячів науки, культури, мистецтва, спорту.

Тут народилися: Л. Долинський - художник-портретист; Л. Яциневич - композитор і хоровий диригент; Г. Вул - фізик, академік; Ю. Линник - математик, академік; О. Медвідь - триразовий олімпійський чемпіон з вільної боротьби; Є. Лапінський – олімпійський чемпіон з волейболу; О. Фурса - чемпіон світу з радіоспорту.

У Білій Церкві ЖИЛИ І працювали: Шалом- Алейхем - класик °єврейської літератури; К. Стеценко - композитор, один з ініціаторів відродження УАПЦ; Л. Курбас - театральний режисер-новатор; В. Кучер - письменник; М. Грищенко - професор, педагог; В. Лебедєв - учений селекціонер; Є. Вотчал - фізіолог, засновник української школи фізіологів, академік; М. Вавилов - ботанік, генетик, селекціонер, географ, академік; П. Попович - льотчик-космонавт. Свого часу в місті перебували такі видатні особистості, як О. Суворов, М. Кутузов, Г. Державін, Т. Шевченко, І. Нечуй-Левицький, К. Паустовський, Ю. Смолич.

Археологічні пам’ятки: три кургани 3 тис. ДО н.е. - початку 2 тис. н.е.; Палієва гора - поселення пеньківської культури (VІ-VІІ ст.); руське городище ХІІ-ХІІІ ст.; Замкова гора та її округа - дитинець (замок і посад) містечка Юр’єва - БІЛОЇ Церкви ХІ-ХVІІІ ст.

Архітектурні пам’ятки: Зимовий палац - (початок ХІХ ст.); склади (кінець ХУІІІ - початок ХІХ ст.); Торгові ряди (1809-1814рр.); церква святителя Миколая Чудотворця Мирлікійського (1706-1852 рр.); костьол Іоанна Хрестителя (1796-1812 рр.); собор Преображення Господнього (1813-1939 рр.); церква Святої рівноапостольної Марії-Магдалини (1842 р.); ансамбль споруд поштової станції (1825-1831 рр.); ансамбль споруд Білоцерківської гімназії (1843-1847 рр.); головний корпус БНАУ (1930-ті роки); каплиця-пам’ятник землякам, які загинули в локальних війнах (1996 р.).

Пам'ятник Ярославу Мудрому

Пам'ятники: Ярославу Мудрому, Б. Хмельницькому, Т. Шевченку, П. Запорожцю; в честь першого козацького повстання на правобережній Україні (1591-1593 рр.) під керівництвом К. Косинського; в честь визволення м. Біла Церква в 1702 р. козаками С. Палія; воїнам 2-го Київського козачого полку, який брав участь у Вітчизняній війні 1812 р., "Гренадер"; пам’ятна лава на честь декабристів; жертвам Голодомору 1932-1933 рр.; бійцям Київської інтернаціональної бригади 1919 р.; 45-ти робітникам заводу "Сільмаш", що загинули у Великій Вітчизняній війні; студентам і викладачам сільськогосподарського інституту (нині БНАУ), що загинули у Великій Вітчизняній війні; радянським і чехословацьким воїнам, що брали участь у визволенні міста - танк Т-34; пам'ятник-літак льотчикам, що загинули при визволенні м. Біла Церква; на місці, де знаходився командний пункт 232-ї стрілецької дивізії 40-ї армії генерала-полковника П.Ф. Жмаченка, - Курган Слави; Меморіальний комплекс - парк Слави; стела Героїв Радянського Союзу та Героїв Соціалістичної праці випускників БДАУ; пам’ятний знак "Чорнобильський дзвін" на честь героїв-ліквідаторів і потерпілих внаслідок аварії на ЧАЕС. 

Меморіальні дошки на честь: живописця І.М. Сошенка, композитора і диригента К.Г. Стеценка, письменника Шолом-Алейхема, декабристів, діячів революційного руху Л. Варинського, М.С. Урицького, державного діяча УРСР П.Л. Погребняка, Героїв Радянського Союзу І.Т. Зінченка, М.О. Кириленка, В.І. Логінова, Л.М. Павліченко, двічі Героя Радянського Союзу П.Р. Поповича; на місцях розташування: Білоцерківського ревкому і штабу 1-го кінного корпусу Червоного козацтва під командуванням В.М. Примакова, Штабу 17-ї кавалерійської дивізії під командуванням Г.І. Котовського, штабу 8-ї повітряної бригади під командуванням генерал-майора Т.Г. Хрюкіна, командного пункту 74-ї стрілецької дивізії та 1-ї Чехословацької бригади під командуванням Л. Свободи, на споруді заводу "Сільмаш", де діяла підпільна група І.М. Бушуєва.

Колонада "Луна" парк Олександрія

Перлиною Білої Церкви є дендропарк "Олександрія". Створення резиденції графів Браницьких під Білою Церквою припадає на 1780-ті роки. В березні 1787 р. резиденцію відвідала російська імператриця Катерина II зі свитою, до якої належали, зокрема, князь Григорій Потьомкін-Таврійський та граф Олександр Безбородько. На той момент резиденція була цілком закінчена. Створенням резиденції та внесенням значних змін до структури її окремих частин опікувалася графиня Олександра Василівна Браницька (1754-1838), небога князя Потьомкіна.

Палацова частина резиденції графів Браницьких, яка складалася з палацу та павільйонів, змінювалася впродовж понад століття. Спочатку дуже скромного вигляду двоповерховий палац перебудовувався, зокрема в 1900 р. Значні зміни торкнулися також і початкового облаштування павільйонів. На згадку про перебування російського імператора Олександра I був збережений то-тогочасний інтер'єр одного з павільйонів, званий відтоді Монаршим. У пам’ять про ці візити були створені також і меморіальні композиції біля павільйонів. На одному каменів були викарбувані відомі слова імператора Олександра щодо походу Великої армії імператора французів Наполеона Бонапарта на Російську імперію. Пізніше цей камінь був прикрашений однією з перших російських платинових монет, яку подарував під час відвідання резиденції російський імператор Микола I.

Зимовий палац Браницьких

Після падіння Наполеона графи Браницькі придбали в Італії кілька статуй, замовлених свого часу Великим Корсиканцем, але не викуплених ним. Дві з них прикрасили Танцювальний павільйон. Останні значні зміни в структурі палацової частини резиденції графів Браницьких припали на кінець 1820-х - початок 1830-х років. Були вони пов’язані зі створенням меморіальної композиції "Варна" поблизу палацу. Ця композиція мала нагадувати про взяття штурмом турецької фортеці Варна російськими військами під орудою графа Михайла Воронцова, одруженого з графинею Єлизаветою Браницькою, яку оспівав у романтичних віршах Олександр Пушкін.

Символічний парк, який був найбільшою окрасою резиденції графів Браницьких, у первісному вигляді проіснував лише близько десяти років. Уже В другій половині 1790-х років він був ґрунтовно перебудований у пам'ять про померлого в 1791 р. відомого фаворита російської імператриці Катерини II князя Потьомкіна-Таврійського. Цілий парк розповідав про його діяння. Маршрут, що починався з алеї Суму й вів через меморіальні композиції Східної балки, зокрема Руїни, до підземних атракціонів на правому березі Росі та охоплював лівобережні краєвиди Великої поляни й Середньої балки з Китайським містком, закінчувався оглядом колони Глобус та всього парку з високого арочного мосту, пізніше званого Чортовим. Сюжетом, за яким був перебудований парк у резиденції графів Браницьких, слугував текст пекла, потрапити до Чистилища та зійти на Небеса, звідки й оглядали весь Всесвіт, який уособлював у собі цей парк.

Загадковою лишається його назва - "Олександрія". Припускають, що парк міг бути названим як на честь графині Олександри Браницької, так і імператора Олександра I. Лише з дозволу власника резиденції відвідувачі могли оглянути обнесений високим муром Дружній сад та Ротонду з бюстом князя Потьомкіна. Припускають, що під цією загадковою композицією розташована підземна усипальниця князя Потьомкіна-Таврійського з фрагментами його бальзамованого тіла. Протягом XIX ст. парк "Олександрія" неодноразово доповнювався різними меморіальними композиціями. Зокрема була влаштована альтанка на місці, де імператор Олександр I ЇИВ чай та спостерігав за влаштованою на його честь ілюмінацією. Поруч було встановлено його статую. Також В "Олександрії" було влаштовано сад "Варна", який продовжував розповідь про подвиги графа Михайла Воронцова, розпочату поруч з палацом. На честь останнього встановлена в парку й статуя Гладіатор з "наполеонівської" колекції, на п'єдесталі якої було вирізьблено відповідний напис.

Найбільші площі В резиденції графів Браницьких займала господарська частина, що найкраще збереглися до нашого часу, та мисливські угіддя навколо Палієвої гори. В останніх був розплідник, в якому розводили, зокрема, фазанів. На знамените полювання до резиденції графів Браницьких приїжджало чимало відомих людей того часу. Зокрема, тут полював російський імператор Олександр II. Належність графів Браницьких до вищого аристократичного світу Європи, їх широкі родинні, товариські, політичні та ділові зв'язки притягували до їхньої резиденції під Білою Церквою також багатьох людей, яких зовсім не цікавило полювання. Навіть у роки першої світової війни, коли Біла Церква перебувала в перед фронтовому тилу, в резиденції можна було зустріти кого завгодно: від імператриці-матері Марії Федорівни до юнака, У 1918 р. резиденція й, зокрема, парк "Олександрія" були зруйновані. поглиблення руйнації відбувалося впродовж 1920- 1930-х років унаслідок активної господарчої експлуатації цих вишуканих колись теренів. З 1949 р., коли колишня резиденція графів Браницьких була передана до юрисдикції Української АН, тривали відбудова її складових та реставрація композицій символічного парку.

Залізничний вокзал міста Біла Церква

На сьогодні пріоритетними завданнями міської влади є консолідація громади для всебічного роз-витку міста на засадах демократії, органічного, толерантного поєднання економічних, політичних, громадських, етно-національних, релігійних інтересів. Для цього є всі складові: значний промисловий потенціал, широкі ділові зв'язки з іншими регіонами та країнами; розгалужена інфраструктура підтримки підприємництва, на-явність спілок і ліг підприємців, бізнес- центри та молодіжні організації, фінансово- кредитні установи; широкий асортимент товарної продукції; розвинена мережа транспортних комунікацій; статус визнаного лідера по Київській області; наявність визнаних торговельних марок і міжнародних сертифікатів у багатьох видах товарної продукції міста; вигідне економіко-географічне розташування; високорозвинений промислово-науковий комплекс, здатний виробляти конкурентоспроможну продукцію; наявність вищих і середніх спеціальних освітніх закладів, здатних швидко вводити нові спеціальності відповідно  до потреб народного господарства.

Герб міста Біла Церква


 ____________________________________________

Джерела

  1. Список населенных мест Киевской губернии Издание Киевского губернского статистического комитета 1900 г.;
  2. Історія міст і сіл УРСР. Київська область. — К.: Гол. ред. УРЕ АН УРСР, 1971. — 792 с. 
  3. Національна книга пам’яті жертв голодомору 1932 – 1933 років в Україні (Київська область) 2008 рік;
  4. Міста і села України(Київщина), Київ 2009 рік;
  5. www.pslava.info/BilaCerkva_HillfortLitopysnogoMistaJurjiv,15053.html



Дописати коментар

0 Коментарі